Дівчата зрізають коси. Книга спогадів
- Автор: Подобна Євгенія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Люта справа
- ISBN: 978-617-7420-39-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів». Краткое содержание книги:
Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.
Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.
Моя служба почалась на Світлодарській дузі. Я потрапила туди у вересні 2016 року. Мене багато що пов’язує з цими місцями. Там я знайшла друзів, побратимів, здобула свій перший військовий досвід, навчилася того, що вмію. Тут я зустріла людей, з якими навряд чи ми перетнулись би в мирному житті. Попри те, що це вже була окопна війна, нас постійно обстрілювали всім, чим тільки можна — з кулеметів, мінометів, артилерія працювала постійно. Але в мене так склалося, що я бачила більше обстрілів, коли ще була волонтером. І хоча зараз їх інтенсивність не така, як на початку війни, але менш небезпечними від того вони не стали.
Разом зі світлими спогадами зі Світлодарки багато і дуже болючих. Там я знайшла друзів і там їх втратила. Найстрашнішим для мене був грудень 2016 року. Тоді був тиждень, коли я дивилася в дзеркало і сама себе не впізнавала — за кілька днів постаріла на кілька років. Одного дня загинуло одразу п’ятеро моїх побратимів.
У той день в нас була операція, ми мали взяти «ліс». Спершу я сиділа на раціях, але й після того, як моя зміна закінчилася, залишилась. Ми всі майже добу постійно були на раціях, чули весь ефір, все, що тоді відбувалося… Єдине, про що шкодую — треба було тоді записати усі ті перемовини. Всі хлопці були за те, щоб іти туди, але вони говорили і про недосконалість плану. Звісно, на війні немає нічого ідеального, але подібні операції мають бути дуже ретельно сплановані. Ніхто, звісно, не знав, що так вийде, і вже нічого, на жаль, не зміниш.
Особливо страшно було почути вперше: «В нас 200-й». Саме я приймала цей сигнал. Потім друге повідомлення: «В нас 200-й». Ми не знали навіть, хто саме загинув, група тоді розбилася і хлопці втратили одне одного з виду. Потім іще одне таке повідомлення. І я сиділа й не знала, кого вже немає в живих, а хто повернувся в бліндаж. Єдине ім’я, яке ми на той момент знали — «Шайтан» (Микита Яровий) — командир нашої роти. Далі повідомлення в ефірі стали уривчастими, з криками, і взагалі неможливо було зрозуміти, що там відбувається.
Серед загиблих у той день був Андрій Байбуз (позивний «Ефа»). Він воював разом з дружиною, Вікою. Я не забуду ніколи той момент, коли ми вже знали, що він загинув, а Віка ще ні. І ми всі ховали очі. Бо вона все ще чекала, що ось він повернеться. А ми вже знали, і сказати ніхто нічого не міг. І коли хтось, не пам’ятаю навіть, хто це був, сказав про смерть її чоловіка, вона заплакала, але продовжила працювати — в той момент вона саме сиділа на раціях. Ми хотіли її підмінити, але вона не погодилась і дочергувала свою зміну.
У той день крім «Ефи» і «Шайтана» загинули ще «Санич» (Дмитро Клименко), «Сім’янин» (Андрій Широков), «Гюрза» (Роман Радивилів). Істерик не було. Усі ці смерті я плакала, але, як би сказати правильно… спокійно плакала. Біль за ними був і є, от навіть зараз згадую, і всередині знову ниє і коле. Та попри це, ми всі плакали спокійно. І працювали. Горе було велике і спільне, але від роботи не відмовлявся ніхто. Можливо, це якась така захисна реакція. Якби це сталося на «гражданці», може, реакція була б іншою. А тут… Приїжджають до нас з іншої роти хлопці, щось розповідають, жартують — і ти починаєш посміхатись, навіть сміятись, відволікаєшся. А за кілька хвилин у бліндажі проходиш повз ліжко (чи правильніше сказати, мабуть, нари), де спали хлопці, бачиш їхні речі, їхню зброю — і знову починаєш плакати.
Нам волонтери привезли якось три жилетки. Одну вдягала я, другу постійно носив «Сім’янин». Моя здебільшого просто лежала, я її якось майже не носила. Коли загинув «Сім’янин», я збирала його речі. Взяла його жилетку і не могла змусити себе покласти її в мішок. От не могла і все. Просто сиділа і тримала її в руках — жилетку мого друга, якого вже немає. Це було дуже боляче. Потім усе ж склала, відправила — і зрозуміла, що свою жилетку, таку саму, я вже точно ніколи не одягну. Я не те, що носити її, я навіть дивитись на неї не могла.
Після цих хлопців у нас був іще один загиблий брат — «Крук», наймолодший з нас. Його друг тоді так кричав… Він навіть не кричав, він вив просто, як звір, я вперше чула, щоб чоловік так кричав. Це було страшно боляче — і через убитого «Крука», і через оцей біль людини, яка втратила кращого друга.