ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО
- Автор: Далавурак Степан, Пушик Степан
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «ЧАРІВНЕ ГОРНЯТКО». Краткое содержание книги:
Запис текстів С. Далавурака, М. Івасюка, В. Бандурака та С. Пушика
– Вухри-мухри, вухри-мухри…- відповів панок. Господарка витріщила очі.
– Що з ним? – спитала наймита. А той відповідає:
– Мій пан говорить лише по-німецькому. Він не просто якийсь там панок, а справжній панисько.
Вдовиця запросила до гостини.
– Вухри-мухри,- промимрив жених.
– Що пан сказали?
Наймит розтлумачує:
– Та сказали, що не хочуть їсти.
Панок був голодний і за таке тлумачення розсердився на наймита, аж почервонів. Крикнув щосили:
– Вухри-мухри! Мухри-вухри!
Наймит сіпнув ґаздиню за рукав:
– Ідіть від нього, паніматко, не докучайте з гостиною, бо він може вдарити. Як ще йому згадаєте один раз про їжу – пан утече. Нащо вам того?
– Вухри-мухри! – застогнав панок.
А наймит тлумачить:
– Пан кажуть, що їм усі панські страви вже приїлися. Просять, аби їм дати горнятко води і окраєць хліба.
Посідали красненько до столу. Панок їв сухий хліб і запивав водою, а ґаздиня та її дочка, а з ними й панів наймит – вареники в сметані.
Почали нарешті лагодитися в дорогу. Вдовиця поклала перед женихом вузлик із гостинцями.
– Вухри-мухри, вухри-мухри…- вдячно закивав головою пан.
А наймит – своє:
– Що ви, паніматко? Заберіть, бо пан то все одно викине у яр. Не сердьте мого пана якоюсь там торбиною.
Панок на те аж скривився.
Виїхали за село, і як голодний вовк накинувся на наймита:
– Що ти наробив?! Мені в очах темніє!
Наймит знизав плечима:
– А хіба я знаю по-німецькому? Думав, що тлумачу все так, як має бути.
Цілу дорогу пан свистів у ніс.
Більше ні з ким у житті не балакав по-німецьки.
ПРО БАГАЧА, ЩО НАРОДИВ ТЕЛЯ[3]
Жив-був багач Амбросій, що мав великий смак до їжі. Був такий череватий, що своїх колін уже не бачив. А в тому ж селі жив бідний хлоп Лесько, сміхар на весь світ. Бувало, як щось скаже, то люди рачки лазять від сміху.
Якось Лесько здибався з Амбросієм, зміряв його очима від голови до ніг і ткнув пальцем у товстий живіт:
– Ти за тиждень народиш теля!
– Жартуєш, Леську…
– Ні, бігме.
Прийшов Амбросій додому, та такий сумний, ніби його десь обікрали. Говорить до жінки:
– Сказав Лесько, що через тиждень народжу теля.
– Це може бути, чоловіче.
Багач із багачкою зажурилися. Люди ж сміятимуться з них, не дадуть дороги перейти: ади, Амбросій, що теля вродив!
Жінка побідкалася й каже:
– Іди, Амбросію, геть від хати. Тікай у ліси, аби ніхто нічого не бачив.
– Добре, піду.
Багач встав удосвіта, поклав хліба й солонини в торбу, вирушив у дорогу. Блукав лісами-нетрями, ховався в ярах, спав у норах. Шість днів так ним носило, аж підошви вже повідпадали. Сьомого дня знайшов на галяві цісарський карабін і чоботи, в яких ще були ноги.
«Ади,- подумав багачисько,- вовки з'їли шандаря. Та буду мати чоботи!»
Взяв чоботи в торбу й пішов далі.
Настала ніч. Край лісу надибав на хату. Постукав у шибку:
– Пустіть заночувати!
Господар питає:
– А ти хто будеш?
– Подорожній.
– Куди йдеш?
– До Коломиї корову купувати.
– Заходь.
Йому дали вечеряти, а потім постелили коло припічка, щоб не змерз. Багач позіхнув і придушив кота. Так хропів, аж пси за вікном гавкали.
А тієї ночі у господаря вположилася корова. Щоб телятко зігрілося трохи, внесли його до хати. Воно стало помалу ходити. Над ранком уздріло босі ноги Амбросія і почало лизати. Багач з того прокинувся й витріщився на нього.
«Ади, яку теличку я народив»,- подумав. Схопився за живіт і вибіг із хати – ніби його хтось вимів. Так тікав, що мало п'яти не загубив.
Телятко знайшло торбу, з якої стирчали шандареві чоботи, і взялося лизати халяви.
Ґаздиня, як побачила, що телятко лиже чоботи з ногами, сплеснула в долоні й закричала не своїм голосом:
– Уставай, чоловіче, бо наше теля з'їло подорожнього!
Господар протер очі.
– Упали, жінко, ми в біду, як голий у кропиву. Теля їсть людей! Його треба позбутися.
– Відведи у ліс вовкам,- порадила жінка.
Чоловік закинув телятко на плечі й відніс у темну хащу. А в той час багачисько, радий і веселий, вернувся додому. Сів за стіл і каже:
– Давай, жінко, їсти!
Сьорбав, жував, чавкав, а жінка питала:
– Ну що, чоловіче, було в тебе теля?
– Аякже!
– А яке воно?
– О-о, файна теличка. Червону латку має на чолі. Така жвавенька, ноги мені лизала.
– А потім?
– Я схопився і – драла додому.
Багачка, як почула, що він народив, закричала так, ніби чорт із неї лико драв:
– Запрягай коні й – за телям! Я його не подарую!
– Не поїду, жінко. Мені соромно.
– Твій сором до стайні я не зажену. Запрягай коні! Чуєш?
Язик багачки добрий чортові на батіг. Так лаяла Амбросія, що той аж підскакував.
Запрягли і – гайда! Під'їхали до хати, що стоїть край лісу, Амбросій сховався на возі в соломі й попросив дружину:
– Накрий мене веренею.
Багачка – до хати.
– Мій чоловік ночував у вас і народив теля. Вночі він схопився і від страху втік. Забув навіть узяти теличку…
– А де ваш чоловік?
Вийшли до фіри. І господар виламав із плота дрючок. Почав ним молотити по ряднині.
– А біс би тебе взяв! Та я через тебе теля запропастив! Ах ти, шахраю! Нащо лишив чоботи?…
Багачі, похнюпившись, поїхали додому.
І люди склали про них казку, яку я вам, ади, розповів.
ШЕВЧИКОВА НАУКА[4]
Жив собі в селі горбатий шевчик. Такий лагідний та добрий, що мухи не скривдить. Якось прийшов до нього жандарм замовити чоботи. Шевчик узяв міру і невдовзі все було готово. Шевчик сказав заплатити стільки, скільки платили й інші за таку роботу. Це розсердило жандарма, який любив дурничку: хотів, аби все йому задурно давали. Визвірився на шевчика й каже:
– Коза – не худоба, а швець- не чоловік.
Швець розсердився. Але не подав вигляду. Просто розреготався.
Жандарм почув, як сміявся шевчик, але не вернувся. Пішов у село. Здибав одного ґазду. А той подивився на його нові чоботи і почав хвалити:
Файно змайстрував шевчик, по-німецьки… Жандарм здивувався:
– А звідки він знає по-німецьки?
Шевчик усе знає.
– Ой, то добре! Піду, аби навчив і мене. Бо який з мене жандарм, коли я не знаю ні бе ні ме по-німецьки.
Прийшов жандарм до шевчика й каже:
– Навчи мене, шевчику, по-німецькому.
– А де б я міг навчитися німецької мови?
– Може, у війську.
– Та горбатих до війська не беруть.
– Не бреши! Завтра прийду, маєш мене вчити.
– Роди, бабо, дитину, а бабі – сто років. Таке й моє,- і шевчик посміхнувся.
Другого дня жандарм прийшов зранку. Переступив поріг і крикнув:
– Ану, стара, не дзоркай горшками. А ти, шевчику, починай науку.
Шевчик відпирається:
– Та я ж не знаю по-німецьки й слова!
Жандарм – трась його в лице:
– А що то має значити швіндер-кіндер-ціліндер?
Клянусь перед богом і його святими, що не знаю. Жандарм ударив ще раз.
– А що означає гундер-дундер-хапундер?
– Не знаю.
– Не знаєш? – жандарм утретє вліпив йому ляпаса. Засумував швець. А жінка проклинає жандарма на весь світ:
– Бодай він все життя чіплявся плота, не людей!
Але раптом швець повеселішав:
– Не плач, небого, завтра я його навчу!
Заніс до хати бочку і нагострив добре шевський ніж. Сів та й чекає.
Коли йде жандарм – гупає під хатою чобітьми, як кінь. Став на порозі й каже:
– Ану, стара, не дзоркай горшками! А ти, шевчику, давай – вчи мене по-німецьки!
Швець почухався:
3
записано в с. Кулачківцях Снятинського району від А. Далавурака
4
записано в с Хлібичині Снятинського району від І.Осадчука