Човен розпачу
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: «Каменяр»
- Переводчик: Карпо Скрипченко
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Човен розпачу». Краткое содержание книги:
Переклав із білоруської Карпо СКРИПЧЕНКО
Надруковано у журналі Дзвін, 1991 р., № 1.
Хтось несміло зареготав.
— Ось так краще, — сказав Виливаха. — Пливемо, хлопці, мов галерками в турецьку неволю. А попи в церквах про «споконвічну батьківщину» співають та про тлінність земного… Є тут попи?
— Є, — сказав голос із корми.
— Певно, і тут за стерном сидиш?
— За стерном.
— От і кермуй на споконвічну батьківщину. Дайте йому хто-небудь, хлопці, веслом по голові.
В темряві пролунав глухий удар: хтось скористався з поради.
— Рабе, — сказав страшний глухий голос. — Облиш баламутити людей, рабе! Тут не земля.
— А що тобі?
— Я Перевізник човна Розпачу.
— То що?
— Я дав стерно цьому чоловікові, що зараз лежить на дні човна… Тепер мені знову треба сісти й кермувати.
— Ти не хочеш?
— Я стомився. Я страшенно стомився… Я прошу, щоб тебе підвісили над цією водою і не дали забуття.
Виливаха крекнув:
— Скільки разів собі казав: не зв'язуйся з начальством, не чіпай, Гервасію, лайна.
Човен зареготав.
— Не послухався — ляпнув. Пішов у прийми до пані П’ясецької. Та й тут саму муку маю. А все за язик, селюк дурний.
— Годі, — сказав Перевізник. — Починається море. Платіть кожен по монеті. Інакше вас скинуть у воду, де ви будете захлинатися до кінця світу.
Супроти звичаю не попреш. Кожному кидали у труну монету на такий випадок. І Виливаха поліз у кишеню.
Але тут поруч з ним хтось злякано зітхнув, і голос, вельми співучий, зовсім, видно, юнацький, сказав:
— А в мене нема монети. Батьки були дуже бідні.
Гервасій крекнув:
— Що ж робити, хлопче? О, холера на твоє море!
У темряві дзвеніли монети. Юнак поруч із Виливахою переривисто дихав, можливо, стримуючи сльози.
— Хлопці, — сказав Гервасій. — А, щиро кажучи, навіщо монети? Ви що, своєю охотою пливете?
— Куди там!
— Та на якого біса ще платити? В житті за все платили, та ще тут…
— Раб! — сказав Перевізник із погрозою.
Стало тихо.
— Скажи йому щось веселе, рогачовцю, — мовив сусід.
Виливаха погладив йому плече:
— Ти, перевізнику наших душ, в душу — лізь, кишень — не руш.
— Ну, гляди, — сказав Перевізник. — Зараз я вас доста-авлю…
— Не зв'язуйся з ним, рогачовцю, — благально сказав хтось.
Але Гервасій уже не міг. Веселе завзяття, відчайдушна сваволя і зухвалість полонили його істоту. Він відчув, як весело й нахабно, ніби перед смертельною небезпекою, колотиться серце, відчув отруйну холодну лють.
— Перевізнику, ти що — Бог?
— Для вас — Бог.
— Ач, так ти на кшталт земного пригінчого. Ану, кріпаки, хто від десниці цього бога — суши весла.
І сталося дивне: весла правого боку рвонули з води. У мертвій тиші було чути лише, як дзвінко падають у мертве море краплі з весел.
Потім почулося хрипіння. Це Перевізник з останніх сил налягав на стерно.
Хлюпала вода біля бортів. Велика лайба почала крутитися на одному місці.
— «Крути-крути колесо, наше пиво хóроше», — сказав Виливаха.
І всі згадали гусині заплави, дітей, які водять коло, і гаряче сонце, що світить на їхні дупки, коли діти попадають, розірвавши коло й задираючи ніжки… Над човном прокотився сміх.
У чорнильному одвічному мороці, над густою, наче дьоготь, водою крутився у вибухах нестримного, як злива, реготу човен Розпачу.
І цей сміх ніби збив гонор Перевізника.
— Рогачовцю, — благально сказав він. — Не треба. Мене поженуть з місця.
— Так би й давно, — сказав Виливаха. — Всі ви так, цівуни, ледь вам на хвіст наступлять. Одразу про людські слова згадуєте, холуї… Рушай, хлопці.
Поклав руку на плече сусіда й стиснув його.
— Отак, мій любий хлопче, й треба. Кричав на людей — Смерть і та собі цього не дозволить. Здасться, нема тобі пана більшого за цього хама. А крутонули веслом — лайно, шануючи вас. Аж гниди в нього від жаху поздихали.
Перевізник мовчав. А юнак чомусь відсунувся трохи далі од Виливахи.
— Рогачовцю, — спитав хтось, — як ти можеш так?
— А ти звідки?
— Я — полочанин.
— То ви що, коли Іван Кривавий підійшов під мури, кувікали, як свині під ножем?
— Ні, ми стояли гідно. Ми пам'ятали, що було з Новгородом.
— Ага. А коли Полота була потім біла від тіл, а Двіна червона од крові — ви благали помилування?
— Ні.
— То чого питаєш?
— Там були люди. Розумієш, тільки люди.
— Люди бувають брудніші за свиню і чистіші за ангела. Добріші за життя і в сто разів страшніші за Смерть. Чи ж тобі боятися Смерті, хлопча?