Човен розпачу

І тоді Виливаха вийшов на стежку і відрізав одні голоси від інших.

— Ви можете повернутися, — сказав він. — Вас ніхто не просив сюди.

У каштелянта одвисла нижня щелепа:

— Т-ти… ж-живий?

— Звичайно. І житиму з нею. Поки не помру в один з нею час… Можете взяти цю труну для каштеляна: по-моєму, він уже смердить.

— Як же…

— А ви що думаєте — ми смертні й легко помираємо?.. Ідіть, ідіть. Залиште вино нам. Хлебчіть оцет і жовч, перевізники. У нас — свій. Едем. Не для вас.

І він узяв дівчину за руку, а друзі обняли їх. І всі вони, залишивши на стежці людей над пустою труною, пішли в зарості глоду й одвічної, як ця земля, шипшини.

І заєць із глодових нетрів не кинувся утікати од них, а повернувся задом до покинутих і почав так реготати, що в нього тріснула верхня губа.

А глід цвів над землею, і це було справді як Едем, в якому лунав тихий і ніжний сміх чи то зайця, чи, може, самого життя.