Човен розпачу
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: «Каменяр»
- Переводчик: Карпо Скрипченко
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Човен розпачу». Краткое содержание книги:
Переклав із білоруської Карпо СКРИПЧЕНКО
Надруковано у журналі Дзвін, 1991 р., № 1.
— А хто ці жінки? — спитав Полочанин.
— Це його жінки… А той — його син.
Виливаха тільки руками розвів:
— Жінки?
— Так.
— То мені буде ще гірше. Щасливий, у нього було тільки дев'ять.
Перевізник глянув на нього з жалем:
— Ти їх труїв?
— Крий боже. Я їх любив.
Човен зареготав.
Все далі й далі від нього черкала ногами воду, і здіймалась, і знову падала чорна тінь.
— Так-так, — сказав Виливаха. — То ж бо, я дивлюся, у нього від такої роботи сідниця шилом. Співайте осанну, хлопці. Нас чекає тільки забуття.
— Страшно, — сказала Берізка.
— Ніч-чого страшного, — сказав Гервасій. — Мені так уже було. Бачив я сон. Нібито забув я своє ім'я. І неприємно мені так. Не згадаю ім'я — і все. І думаю: от чорт! В усіх є ім'я, а в мене нема. Як же так? А як спитають? Добре, як не спитають. А як спитають. А як, скажуть, хлопче, твоє ім’я?
Човен реготав. Виливаха дивився на всіх нахабними синіми очима, і невловима усмішка блукала на його хитрих, добре розщеплених самою матір'ю-природою вустах.
— Святі лиходії, — сказав Виливаха, — набожні бабії. Гей, братове, вам кажу. Чи ж Бог дав білорусові дзьоба, щоб він пищав?
— А для чого?
— Лущити горіхи та цілуватися… А ну, святі, давай Велику Молитву!
Іржаве море тремтіло гострими хисткими хвильками. І на хвилях летів до недалекого вже берега смерті човен Розпачу, і Перевізник дивився на Гервасія знову здобутими очима з ненавистю і страшною заздрістю.
А над човном Розпачу злітав голос Виливахи й гриміли, ніби підпираючи його, грубі веселі голоси.
Спершись підборіддям на сплетені руки, з сумною надією дивилася на Виливаху Берізка. Очі ясні, ніби хтось хлюпнув криничною водою на лице — великі й гарні, ніби в корівки, і такі ж добрі. І носик хтось смикнув угору, і ротик напіввідкритий.
«А бодай тобі, чортовій Смерті, холера в живіт», — думав Гервасій і співав, щоб не заголосити од кривди. Тому що було це так, як вранці згадати те, що вчора в гостях недоїв і недопив.
Берег відкрився несподівано. Плескатий, як пінське болото, але з суцільного каменю. Холодом і безнадійним спокоєм віяло звідти. І легше було б, якби не палала пожежа шипшинової квітки. Легше було б зустріти цей берег у темряві.
На березі, видно, теж згодилися б з цим. Тому що, побачивши далеке світло в морі, на березі заметушилася варта: білі, немов із неживого парцеляну зліплені — людці не людці, а так чортзна-що, гидота з могутніми м'язами під липкою шкірою, з великими, ніби в нічних лемурів, очима, але зате з черепами, в які чи вліз би хоч наперсток мозку.
Вони заслонили очі долонями, але світло міцніло, і тоді еони в паніці кинулися кудись углиб останнього материка.
На човні горлали пісню, а варта втікала, і це було схоже на те, немовби до берега, пінячи воду, неминуче, як доля, наближався піратський корабель. Це було, як за часів князя Вячка, коли триста хлопців на човнах завоювали і пограбували мало не весь захід балтійського узбережжя.
На березі лишився тільки один з лемурів, сліпий із золотими ключами на поясі, Великий Канцлер підземного царства, високий дідуган, лице якого давно нагадувало череп.
Човен із шерхотом виліз на пісок.
— Мир вам із духом свинячим, — сказав Виливаха.
Він би придумав і ще щось, але всі були скуті колодами, і вдіяти не можна було нічого… Лемури з'явилися знову, і це були інші лемури, зовсім без очей, з гладенькою шкірою на їх місці. В'язнів скували попарно — рука Виливахи була на руці дівчини — і вивели на берег. Варта робила це спритно, навіть навпомацки: вона звикла до темряви.
Вперше в житті Виливаха не скористався з такого вигідного становища, не стиснув дівочої руки. Вони наближалися до лемурів, дзвенячи кайданами.
— Мені страшно, — сказала вона, — у них такі слизькі руки.
Лемур-канцлер простягнув лапу, щоб обмацати, де чергові голови й записати їх у реєстр. І раптом Виливаха гаркнув на нього: