Човен розпачу

Голос у нього був, як скрипка:

— І ти… не думаєш, що про ту саму велич, напевне, думав і Костянтин Великий, а нині його Візантія, наробивши кривавих бридкостей, лежить у тліні й праху. І нічого не зосталося. Ні величі, ні навіть кохання першого кесаря. Бо його не було… То кому від цього легше?.. Я не хочу цього, пані.

— Церква вимагає тобі вогнища.

Виливаха знизав плечима:

— Що ж… В останню ніч у мене буде більше спогадів, ніж у Костянтина Великого. І я не залишу після себе іншої Візантії, окрім любові. А вона непідвладна туркам… А тобі порада — живи! Опочивальня — це як убивство.

— Пізно.

— Пізно буває, як кажуть, тільки у труні. Але я не вірю. Я так люблю життя — бо просто живу! — що не можу вірити навіть цьому.

— Вранці я покличу варту. Чого б ти хотів цієї останньої ночі?

— Любові.

— Це неможливо, — майже вороже і жорстоко сказала вона.

— Тоді — зробити тобі останню послугу. Показати цей світ… Тільки не треба інших.

І, кажуть, вона погодилась. А він повів її схилами на берег Дніпра до своєї кам'яниці. Кам'яниця була стара, з обваленими зубцями і без брами. Але зате довкола білими в темряві хмарами цвів глід, світліла жимолость і вгадувалась по запаху шипшина й бузок.

Місяць зійшов над рікою. І народилося два світи. Один розпростерся довкола, а другий переповнив Дніпро. Глибоко-глибоко, аж до останньої зірки.

Вона подивилась на мужчину і перше побачила місячне світло в його чубі.

…Вона говорила з ним про Бога та його заповіти, кажуть, аж сім тижнів, до дня святого й апостолам рівного князя Володимира.

Всі бачили, як вона намагається повернути цю заблукану душу на добру дорогу, і навіть король був би задоволений, побачивши її намагання у довгих диспутах. Вона знала, що один перероджений вартий сотні вірних, і тому була винахідлива й невтомна, не шкодуючи для справи віри ні дня, ні ночі.

А потім поїхала, так і не похитнувши Виливаху в його бридкій і закоренілій єресі і, головне, не покаравши його. Дивно — на її вустах не було гіркої посмішки, що супроводжує поразку, а очі були просвітлені, ніби вона удостоїлась споглядати святий Грааль, котрий, як відомо, є найвища істина.

Ніхто не знав, що вона навіть нагородила пана Виливаху за стійкість, з якою він тримався єресі. Подарувала йому золотого з портретом Цикмуна, щоб завжди пам'ятав різницю між собою і ним. Гервасій просвердлив у ньому дірку і став носити на шиї замість святого хрестика. І як інші заспокоюються, позираючи на божого ангела, так Виливаха, коли в нього був поганий настрій, витягав золотий ланцюжок, бачив знайомі риси, читав напис «Sigis-rex-polo»[4] — і йому ставало легше.

Бона не була б жінкою, якби не придумала ще й такого…Всі сподівання начальних людей пішли марно. Радці рвали на собі волосся. Ніхто у світі більше не міг звільнити їх од нещасного Гервасія. Ніхто, бо вище королеви нікого не було.