Човен розпачу

Досить, здавалося б, так ні: свій, внутрішній, знайшовся татарин, бридкий богу Гервасій.

На духовному суді всю компанію соромив біскуп. Казав, що баламутять вони народ самим своїм існуванням, бо змушують сумніватися у безпомилковості Бога. Все ж таки, мовляв, і вони божі створіння, так виходить, що Всезнаючий на кшталт поганого гончаря.

Вони, однак, не злякалися і догмат безпомилковості Бога підрубали під корінь, кажучи, що навіть він робить багато чого непотрібного на цій землі. Наприклад, цицьки в мужчин. Не було ще на світі мужчини, якому б вони хоч раз знадобились. А якщо Творець задумав прикрасити ними мужчину — то чому приліпив їх на місці, яке завжди прикрите одягом?

Біскуп тільки хапав ротом повітря, а потім, посоромлений, напився і став думати над цією причиною. І що більше думав, то більше пив, аж поки не потьмарився йому розум.

У той час об'їжджала свої землі милостива королева Бона з роду Сфорця, дружина його королівської мосці Цикмуна. Завітала вона і до свого рогачовського замку, якому колись привілеї давала і фундатором костьолу в котрому була. І володарі міста кинулися до неї як до останньої надії.

— Матінко милостива, рятуй! В Богові починаємо сумніватись. Он Гервасій навіть ігуменю Азарянського монастиря звів з пуття, і нічого йому з тої причини не було, крім радості.

Королева була милостива, але й строга, і великий Цикмун недарма казав, що поки вона над державою — про моральність можна не турбуватись.

Викликала вона до себе Виливаху, і дуже плакали всі його друзі, а особливо Іра Франтичек, що не повернеться вже до них такий славний друг і горілчаний брат, з яким було так приємно завжди гайнувати час.

А Виливаха прийшов просто в золоту палату, побачив великооку жінку з суворим ротом, ченця-писаря й ката, усміхнувся і сказав:

— Сонце тобі завжди на шляхах, паніматко.

— Сонце спалює.

— Знаю.

— То як ти посмів, хробаку, скаламутити спокій цілої землі? І мені сонця бажати?

Вона була з Італії, і Виливаха знав це.

— Бо, гадаю, мало тобі його в нас.

— Зате в мене їх тут два.

— І обоє далеко, — сказав Виливаха.

Стояв і всміхався вишневим нахабним ротом. А чуб був золотий, і очі світлі. І зрозуміла Бона, що він не простий курокрад.

— То що ж це ти робиш, Гервасію?

— Нічого. Одного разу побачив я у полях Вересову жінку. Ту, що криками людей полохає, і потім неодмінно хтось помре.

— То ж бо всі кажуть, що ти знаєшся з дияволом.

— Це нестрашно після деяких жінок… Так ось, у неї були розпатлані коси, і кричала вона так, що в людей тремтіли серця.

Гервасій усміхнувся.

— А ти? — спитала Бона.

Голова Виливахи шанобливо схилилась.

— А я… пожалів її, паніматко. Вона була, видно, вродлива жінка. І ось проблукала весь вік вересовими пустками, полохаючи всіх жахливими вигуками. Так і не довідалась, які заплави за Дніпром, яке тепле сіно, як п'ють вино, як не зрозумієш — шепіт це чи шелест верби під вітром. Так і не звідала, як цвіте рожевий глід біля моєї кам'яниці… Мені стало жаль її. Мені жаль усіх — таке вже в мене серце.