Човен розпачу

— То чому в них не відібрали гаківниці? — непорозуміло спитав вартівник.

— Ці гаківниці в нас можна відібрати тільки з життям, хлопче, — сказав Виливаха.

В'язнів залишили самих. Вони чекали годину, і другу, і третю, і напевне занепали б духом, якби не Гервасій. А той тільки головою хитав:

— І тут не краще, ніж на землі.

З рук людей раптово самі собою почали спадати ланцюги, і всі зрозуміли, що настав судний час. А потім у дверях з'явився вартівник і оголосив:

— Виливаха Гервасій, життя — тридцять три роки.

Гервасій підвівся з лави і обвів очима свою бунтівливу ватагу.

— Сміливіше, хлопці… Мені весело було з вами.

— Я з тобою, — сказала дівчина. — Мені страшно буде без тебе.

— Чого, дурненька?.. Облиш… Це недовго… На ось, візьми квітку, щоб не було так самотньо, коли підеш туди…

Він погладив її по голові й подумав одне тільки слово — «шкода». А потім підморгнув людям нахабним лівим оком і, беззбройний, без квітки, рушив у смертельну кімнату.

Кімната була висока, як костьол, і гострі склепіння губились у темряві, а за стрільчатими вікнами лежала вічна пітьма. І кімната була пуста — тільки стіл, та два стільці, та шахова дошка на столі.

Всі стіни були обтягнуті сірим запорошеним сукном. Прямо перед Виливахою, у дальній стіні, були низькі темні двері, найостанніші, що існували і в світі Пам’яті, і в світі Забуття. Усю цю стіну й двері засновувало павутиння. Як чорні блискучі промені, бігли в усі боки нитки завтовшки з руку. І, як потворне чорне сонце, сидів у центрі цих променів волохатий величезний павук із срібним хрестом на спині — Арахна, яка тче павутиння вічності.

За столом на одному із стільців сиділа й мовчала Смерть.

— Добрий вечір у хату, — сказав Виливаха.

— Ти що ж це, Гервасію? — сказала нарешті Смерть. — За всю мою доброту, за квітку, за останній ковток вина, який я дозволила тобі, ти збунтував човен Розпачу.

Виливасі раптом стало смішно.

— Ти на кшталт нашого великого Канцлера, — сказав він. — Здирає останню шкуру і ще вимагає, щоб йому за це кричали "дякую!» Начальство, видно, повсюди однакове.

— А ти що, не читав Еклезіаста? Що було, то буде, і нема нічого нового під сонцем.

— Мене він ніяк не цікавив. В мене не так багато було часу, щоб витрачати його на брехню.

— А збунтувати човен? А ганьбити Перевізника і Канцлера? А розігнати мою варту? А поганити браму Жаху?

— Ми — люди, — сказав Виливаха.

Смерть посміхнулась:

— Багато ти тепер встигнеш зі своїм людством… Ну, як тобі твоя сусідка? Бачиш, я навмисне не хотіла перешкодити тобі. Сама добиралась до місця.

У нахабних і веселих очах Виливахи раптом з'явилася зневага.

— Досі я думав, що знущатися може тільки життя. І це було єдиним виправданням того, що ти існуєш, Смерте.

— Бачиш, можу і я.

— Бачу. І тому згадую життя з іще більшою ніжністю… Годі, кажи, куди йти?

Смерть показала на двері за павутинням.