Човен розпачу
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: «Каменяр»
- Переводчик: Карпо Скрипченко
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Човен розпачу». Краткое содержание книги:
Переклав із білоруської Карпо СКРИПЧЕНКО
Надруковано у журналі Дзвін, 1991 р., № 1.
Вони, однак, помилялися. У той час, коли Гервасій з друзями полював на звіра й птаха, грав з Ірою у шахи, коли за вікнами ллє осінній дощик, і взимку лежав на шкурах з коханою (а в головах у них скакав у каміні теплий вогонь) — інша жінка готувалася прийти до Виливахи, щоб позбавити його насолод, а місто — позбавити від нього.
І вищого за цю жінку не було нікого на землі. Навіть Бона була нижче від неї.
Вона прийшла в найсолодший час, коли навколо кам'яниці тільки-но збиралися зацвісти рясний рожевий глід, розкішний деревник і бажана, як життя, шипшина. Припленталась звивистою стежкою, важко переставляючи ноги, які погано згиналися, запнувши на тулубі чорний плащ, ніби їй було холодно, і посміхаючись вічною і незмінною усмішкою, від якої кидало в жах.
За спиною у неї була коса, блискуча, ніби в останній день сінокосу.
— Добрий день, Виливахо, — сказала вона.
Виливаха сидів під кущем глоду й попивав солодкий ром. Світило тепле сонце, і бджоли товклися біля чопа бочки, з якої він наповняв свій келих. Побачивши гостю, Гервасій вийняв чопа, і поки наповнював ще один кубок, бджоли роїлися над тугим червоним струменем.
— Пий, — сказав він їй, — ще зовсім недавно і я думав, що день цей — добрий. — Смерть узяла склянку і, присьорбуючи, сіла на кам'яну лаву. Бджоли заважали їй, і тому вона відламала гілочку барбарису з пуп’янком і почала обмахуватись нею… Гервасій дивився на гілочку.
— Щось ти рано, — сказав він.
— Байдуже. Не ти, в я визначаю час. Ходімо, тут занадто пахне живим.
— Стривай хвилинку.
Він наточив ще келих і, примруживши очі, з насолодою випив його. А потім одкинув убік.
— Ходімо!
— Ти не пустиш мене зробити ще один посів? — усміхнувся він. — Ти ворожа руні.
— Не пущу.
Виливаха нахабно дивився в її очниці.
— То ходім.
Він пошукав щось очима і знайшов: першу квітку шипшини. Відламав і пришпилив її до грудей.
— Бачиш, — сказав він їй, — ми з тобою як на весілля йдемо, з квітками.
— Навіщо ти її зламав?
— Це моя земля. І вона зостанеться зі мною, поки ти не відітнеш у пеклі моєї голови.
Він причинив за собою хвіртку, зирнув на розкішний живопліт з глоду і готовий був іти за гостею.
Дівчина-селянка йшла вздовж зеленого живоплоту.
— Почекай, — сказав він Смерті.
Підбіг до білої тоненької постаті й міцно поцілував дівчину в напіврозтулені уста.
— О-ох, — тихо сказала вона, позираючи на нього широкими променистими очима.
— Прощавай, моя хороша, — сказав він.
І пішов за Смертю. Дівчина з жахом і мукою дивилася йому в спину. Гостя скоса позирала на легкодумного Виливаху й посміхалась вічною посмішкою.
— Я прийду по неї через сорок років, — глузливо сказала вона.
Виливаха знизав плечима:
— Байдуже. Зараз я дав їй непоганий урок. Останній у житті. А скількох вона ще навчить! Ти кажеш неправду, кумо.
Він поправив на спині лютню і рушив поруч зі Смертю. Ішов, здатний кожної хвилини впасти й розбити носа, бо зовсім не дивився під ноги, задерши лице в гаряче небо, під яким дзвеніли безсмертні білоруські жайворонки.
Безноса мовчала.
— Найбільш за все я не люблю приходити по таких, як ти, — нарешті сказала вона. — Це такі життєлюби, що я починаю думати: чи не помилилась я зі своєю роботою. І вони так люблять цю землю, що я у своїх печерах починаю на хвилину заздрити їм.
Гервасій не відповів. Голова в нього була задерта, ніби у сліпого, груди роздимались, ніздрі тремтіли.
А над ним було небо й гаряче світло.
…Найближчі од них входи до пекла, як відомо, досить далеко від Рогачова.
Один із них лежить на дні Ревучого озера, що біля Іпуті (недарма ж там вода так реве, ніби хтось її ковтає на дні).
Кажуть, це зроблено, щоб ніхто з живих не потрапив у пекло і ще щоб живити підземні води й казани.
Отож іти нашим подорожнім було далеко, на що Виливаха загалом не нарікав. Ішов. Дихав солодким повітрям. Зрідка перетягував на груди лютню і брав кілька акордів:
Смерть посміхнулась, як шість тисяч років тому:
— Ти сподіваєшся побачити прабатька Адама?
— Не дуже, — непомітно кепкував Виливаха. — Але ж повинні були кудись подітися володарі, патріархи, біскупи? Вони ж стільки кричали про небо.
— А тепер вони бідніші за останнього раба на землі. Бо в царстві моєму раб не відчуває нічого. А вони — відчувають. І пустоту, і те, що нічого нема.