Човен розпачу

Якось жили. Ставили й берегли діди та прадіди мед і вино — і випити його за одне життя було важкувато навіть Виливасі. В лісах була жива закуска, козулі й тури. На болотах бекаси, табунці крижнів, кулики, шилохвости. В ріках судаки, каліки, або балаби,[2] соми, подусти, язі та головні, лящі та білизна, рибці, устірка, свині водяні, стерлядка та щупаки.

І з іншим якось обходились. У той час Могильов із Рогачовим навіть у Москву поставляли готовий одяг. Кравців було — греблю гати, так що штани, чуги та плащі обходились дешево.

Наберуть горілки, поїдуть у луги, вепра вб'ють, на ловах печуть дичину та пісні горлають — от і все їхнє богослужіння панові Богу за те, що дав їм життя.

Норов у цієї громади був Дніпровий — на верству п'ятсот сажнів звивів, — так що ніколи не знаєш, чого від них чекати.

Нап'ються та верхи з кручі у Дніпро скачуть. Або куплять за три шеляги пліт, витягнуть на нього майно та бочки з божою сльозою, захоплять усіх дівчат із Веселої Слободи та й пливуть так аж до Лоєва. А міським мужам у цей час хоч вовком вий.

З Лоєва вертаються на конях, мічених гетьманським тавром. І кажуть по-різному. То — «подарували», а то «купили, спродавши пліт». Та ще сміються безсоромно, зуби нахабні продають.

Два рази староста накладав непорушну печатку на їхнє добро, за несплату позиченого. Гадав — зникнуть і тихо стане в місті. Та один раз вони — з невикрутки — зловили батька Половуса, що десять років зі своєю зграєю в околицях блукав і якого староста з віськом спіймати не міг.

Зловили і забрали в нього весь скарб.

А іншим разом ще мудріше придумали. Біскуп Смарагд ходив в окрузі, закриваючи грецького обряду церкви, а їхнє добро грабуючи. Їздив, пес косоротий, як Мамай: попереду сам з військом, а за ним обоз награбованого.

То вони два рази з хутрами, воздухами, золотими дарохранильницями, жертовниками, хрестами святими, де молитвами і зухвалістю у нього відбили й забрали. Божу зробили справу, але не для божої слави, а для мамони своєї.

Так і не викурили їх із гнізд.

У багатих, але пошарпаних нарядах, світлоокі, завжди напідпитку. Довкола гудуть ліри й дуди ревуть. На сідлах — молодиці. На плечах — соколи. В серцях — нема божого страху.

Рогачовська громада, усі статечні мужі й радці, дякуючи їм, втратили людську подобу. Уже ніби не людське зібрання сиділо в раді і на копі, а стадо гіллястих оленів. І не дивилися ці олені один одному в очі од великого сорому.

Відібрали вони жінок у пана земського писаря, і в пана ловчого, і в пана старости, і в каштеляна, і в пана наглядача за бобровими гонами. А сам Гервасій Виливаха спокусив дуже багатьох, і навіть коханку полковника Чижа. Полковник спіймав їх на гарячому й кинувся був бити, то вони полковника напоїли під примусом і, п'яного, повезли в гості до рогачовського пробоща, де полковник із пробощевою економкою оскоромився, учинивши свавільний блуд. Пробощ уранці, від лихоманки та болю у голові мучачись, влаштував месу і на тій месі пана Чижа прокляв ім'ям римської церкви до дев'ятого коліна.

А потім сталося чудо. Знайшли на замковому подвір'ї срібну скриньку, яка впала з неба. Так недавно впала, що ще тепла була. А в скриньці — коштовності. А на скриньці — напис, що все це посилає святий Юра тому в місті, хто не порушив жодного з божих заповітів.