Янголятко в кутих черевиках. Книга перша
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-45-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша». Краткое содержание книги:
Здавалося, неможливо вигадати щось нове. Все вже вигадано, всі жанри випробувані, й письменники переписують одне одного. Проте авторка сміливо кидає виклик усім канонам, усім грандам, а заразом і читачам. Бо тільки такі твори можна оцінювати за великим рахунком. Бо тільки такі книжки мають шанс стати культовими.
Про що ця книжка? Про війну, про смерть, про кохання. Про нас із вами.
Можливо, це літературний комікс, а може — новий світ.
Але у будь-якому разі гарантуємо вам силу-силенну вражень. А чого іще вимагати від гарної книги?
— Приємно повернутися додому, розуміючи, що день не прожитий марно.
Розділ 8
Риби — до несприятливих змін. Весілля — до мертвого. Дерево — поганий знак. Мені було над чим замислитися.
Закрутивши і поставивши в ряд останнього тюбика — вишневі пахощі, багряний блиск, — я зиркнула на себе у дзеркалі, похвалила:
— Молодця.
Та вирішила чекати, стуливши колінця, поки доля постукає до мене.
Вона прийшла з гамівною сорочкою. Без попередження. Просто виламавши двері.
Я тільки й устигла, що вдарити по клавіші, аби засвітився монітор комп’ютера. Я набрала повідомлення Псові:
«Допоможи!»
І Вовкові:
«Рятуй!»
А тоді вистрілити у свій комп’ютер, аби ті, котрі прийшли до мене, ні про що не дізналися.
— У вас кров, — зауважив таксист.
— Де? — здивувалася я.
Мій рукав був замазаний кров’ю, Де ж це я могла забруднитися? Коли дивилася на мерців?
— Не турбуйтесь. У мене є серветки, — відповіла. — Я витру її всю.
Одинадцять чоловіків та горлаючий вітчим:
— Швидше! Вона уб'є себе!
Семиголовий звір із десятьма рогами влаштував для мене ще один Кінець Світу.
— То віддасиш мені гроші?
— Ні.
— Ну, то давай я тебе поцілую, бо дядечки поспішають.
Я стояла в отворі дверей. Між нами коридор — двадцять метрів, що їх іще треба здолати.
Двадцять метрів.
— Хлопці.
Мій прудкий пістолет.
— Я рада вас вітати.
— Пах!
Мій улюблений коридорчик. Картини, вішалка, полички, мої вітражні двері. Шкода псувати їх, але навпроти стоять одинадцять розлючених чоловіків: п'ятеро мисливців, лікар та ще п’ять санітарів!
Перший звів пістолет, і я вистрілила:
— Пах!
— Татусю, а чому ти без адвоката, без мами та судді?
Я стріляла у стелю, і половина з них упали.
— Чудово! — сказала я. — Граємось у кегельбан!
Одинадцять кеглів у кінці довгого коридору.
— Пах! — знову ні в кого не влучила, але вибила сім із дванадцяти.
Вони вирішили, що я жартую, підвелися та ступили крок уперед. Мисливці дістали пістолети, а обличчя лікаря налилося кров’ю.
— Ти в жилеті? — поцікавилась я.
Перший кивнув, і тепер уже я вистрілила в нього:
— Класний жилет.
Його відкинуло до задніх, а з живота посипалися уламки титанових пластин.
— А ти? — запитала я в другого.
— Теж, — відповів він.
— Ти певен?
— Па-пах!
Але вони розступилися, і куля вилетіла крізь відчинені двері.
А потім там, у дверях, з’явився мисливець із величезною рушницею, і величезна куля з пресованої чорної гуми вдарила мене в груди, відкидаючи до стіни.
Якби там був рояль! Як загримів би посуд, коли б там стояла шафа!
Величезна чорна куля вдарила мене в груди, і все довкола стало чорним.
Я знетямилася.
— Ну? — запитав вітчим.
— Боляче, — сказала я.
Мене підняли у зв’язаній сотнею вузлів гамівній сорочці, відібрали в мене пістолета.
— У тебе кров.
— У мене є серветки.
— То віддасиш мені гроші? — запитав вітчим.
— Ні, — відказала я.
— Я знав, що ти зламаєш комп’ютер, я знав, що ти скажеш «ні». Я знав, що мені доведеться тебе лікувати. Так, лікарю?
— Авжеж, — відповів той. — Вона намагалася вкоротити собі віку, отже — вона хвора.
— Я розповідала тобі про Вовка? — запитала я.
— І не треба, — сказав мені вітчим. — Їх нікого немає. Вони всі мертві.
Пес почує мене — моє «Допоможи!»
Вовк примчить до мене, адже я послала йому «Рятуй!»…
Вітчим реготнув і кинув мені під ноги телефон Пса з моїм «Допоможи!» на тріснутому екрані, він реготнув і кинув мені під ноги телефон Вовка з моїм ним не прочитаним «Рятуй!», залитим легеневою кров’ю.
— Їх нікого немає, — сказав він.
— Вони в раю? — запитала я.
— Мабуть.
— Їх немає…
— Але є я, — спробував утішити мене вітчим. — І є лікар. Лікарю!
— Дівчинку треба лікувати.
— Звісно. І ви навіть знаєте від чого, — сказав вітчим. — Давай я тебе поцілую, бо дядечки поспішають.
Зв’язаною лялькою я падаю вперед, варто було тільки потягнути за один вузол на мені.
— Тепер ми будемо бачитися часто, — сказав вітчим.
— Я мріяла, — мовила я. — Невже… Господи, дякую тобі…