Янголятко в кутих черевиках. Книга перша
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-45-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша». Краткое содержание книги:
Здавалося, неможливо вигадати щось нове. Все вже вигадано, всі жанри випробувані, й письменники переписують одне одного. Проте авторка сміливо кидає виклик усім канонам, усім грандам, а заразом і читачам. Бо тільки такі твори можна оцінювати за великим рахунком. Бо тільки такі книжки мають шанс стати культовими.
Про що ця книжка? Про війну, про смерть, про кохання. Про нас із вами.
Можливо, це літературний комікс, а може — новий світ.
Але у будь-якому разі гарантуємо вам силу-силенну вражень. А чого іще вимагати від гарної книги?
Поряд зі мною рачкував чоловік. Щойно вітер починав гойдати голівками квітів, він запитував:
— Вона повернеться до мене?
— Так, — кивали квіти.
— Ні, — заперечували інші, похитуючись з боку на бік.
Йому було сорок, як дружина пішла. Він кохав її. Він зрозумів це, коли спорожніла квартира, коли, повернувшись з роботи, він поставив на долівку пакети з їжею і зайшов до кімнати. Ані записки, ані телефонних дзвінків. І він, покинувши все, два тижні намагався знайти її — витрусив на підлогу відро зі сміттям і склеював сторінки записника, оті що їх вирвала дружина, коли вирішила розпочати нове життя.
Він був певен: вона пішла до іншого. Він сипав прокльонами, плакав і шепотів, гадаючи, що вона почує:
— Повернися. Я благаю тебе. Я не можу без тебе.
Порожні полиці, порожній флакон з-під лаку біля дзеркала у ванній, одяг, який вона ніколи не надіне, ліжко, у якому вона вже ніколи не лежатиме.
Її подруга, чужа для нього людина, подруга, якої він ніколи не знав, прийшла увечері, і, посміхнувшись так, ніби його горе було саме її перемогою, сказала, що Олена попросила її забрати дещо з речей, які не змогла взяти з собою.
— Як вона? Де вона? — запитував він.
— У неї все гаразд. Вона щаслива.
Він пиячив цілу вічність. Він покинув усе. Він помер. І продовжуючи пити, він навчився розмовляти сам із собою, почав боятися темряви, і майже щовечора сидів за кухонним столом та запитував сам себе:
— Вона повернеться до мене?
— Так, — відповідала голка на червоному шнурку.
Він радів:
— Коли?! Вона зрозуміє, що все ж таки кохає мене?! Вона мене проситиме, щоб я вибачив їй?! — питання, на які можна відповісти «так» або «ні».
— Агов! — гукнув мені санітар. — Уставай, до тебе прийшли!
Я підвелася, і він завів мене в корпус до батьків, що вирішили мене відвідати.
Мачуха і вітчим одягнені стримано, він підтримує її під лікоть і всяк раз зітхає, коли вона притуляє до очей хустинку.
Побачивши їх, я спробувала показати свою безмежну радість, отож пробекала:
— Е-е-е!
— Що ж це ти з собою зробила? — сказала мені мачуха.
— Е-е-е, — я спробувала поцілувати її.
— Заспокойся, — сказав вітчим.
Я спробувала поцілувати його:
— Ти все пустуєш?
Я зігнулася, мов уражена хронічним дитячим паралічем, закинула голову і потрусила скорченими руками з по-справжньому божевільним:
— Е-е-е.
— Ну, начувайся, — сказав вітчим. Він знову ненавидів мене. — Ти сама цього хотіла.
— Бідолашна дівчинка, — зітхнула моя названа мати.
Вони завжди намагалися бути такими, як усі, і жодного разу їм це не вдавалося. От і зараз вони вирішили, що буде краще зустрітися зі мною в кімнаті для побачень. За одним із пригвинчених до підлоги столів.
За одним ми, а за другим — жінка з бездумними очима та її стомлений брат.
Колись вона так боялася його втратити, адже він був кращий за всіх. Найкращий на цій землі. Вона була на все згодна, і кожна близькість із ним була для неї випробовуванням на ніжність і жертовність. Вона згодна була на все. Все-все-все.
І якось вона побачила, що він заглядається на дівчаток, молоденьких, у джинсиках-кльош, у черевичках на величезних безглуздих, як на неї, підборах. Вона спробувала одягтися так само, але він лише всміхнувся:
— Добре. — Але нікуди не запросив і не попрохав залишитись у тому вбранні.
І вона знову побачила цей погляд. Тоді вже вирішила зробити йому подарунок. Вона довго шукала і знайшла молоденьку повію, якраз на його смак. Вона підготувала їхню зустріч, і він закохався, а коли дізнався правду, зненавидів її, сказавши, що вона підла, і що остогидла йому.
Тепер вона сиділа розпатлана, виснажена, зі шрамами на внутрішньому боці рук, і мовчала, коли її сивий, неначе батько, брат казав:
— Тобі слід їсти.
Вона мовчала, а він говорив, як і кожного другого четверга ось уже двадцять дев’ятий місяць:
— Ти мусиш їсти, ти мусиш…
Не здогадуючись, що з нею роблять санітари поночі…
Мій татусь був налаштований рішуче.
— Робіть, що завгодно, — сказав він. — Але перш ніж вона помре, я маю знати, як повернути гроші.
— Авжеж, — сказав Лікар.
— І затямте, це повинен знати лише я.
— Звичайно!
Бідолашний Лікар, я тут усього п’ятий день, а батько вже почав залякувати його.
Вітчим убив Вовка. Вітчим убив Пса. Я залишилась сама-самісінька.
Але він нічого не сказав про Кота. Можливо, він не знайшов його, і Кіт живий? Я кинулася до вікна та притислася до ґрат.