Янголятко в кутих черевиках. Книга перша
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-45-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша». Краткое содержание книги:
Здавалося, неможливо вигадати щось нове. Все вже вигадано, всі жанри випробувані, й письменники переписують одне одного. Проте авторка сміливо кидає виклик усім канонам, усім грандам, а заразом і читачам. Бо тільки такі твори можна оцінювати за великим рахунком. Бо тільки такі книжки мають шанс стати культовими.
Про що ця книжка? Про війну, про смерть, про кохання. Про нас із вами.
Можливо, це літературний комікс, а може — новий світ.
Але у будь-якому разі гарантуємо вам силу-силенну вражень. А чого іще вимагати від гарної книги?
А цей Лікар був саме той, хто прив’язав мене до ліжка, хто зробив мені укол, хто привіз мене сюди. Вчора. Учора ввечері.
— Як там мій татусь?
— Він сумує через те, що ви трапили сюди.
— А мама?
— Вона теж засмучена.
— А ви?
— А я лікуватиму вас.
— Де гроші?
І, вдаючи з себе Зламаного Робота, я відказала йому:
— Е-е-е-е.
У його катівні з гаками попід стелею, з чорною кров’ю у шпаринах підлоги два санітари посадили мене на електричний стілець.
Еге ж, я зовсім забула сказати — іще тут були санітари!
Клейкими бинтами прив’язати мої руки до поручнів, надягти на ноги іспанські черевики і покласти на вогонь довгі тонкі голки.
— Під нігті? — запитала я.
— Облиште, — сказав Лікар. — Я просто хочу поговорити.
І він почав:
— Ви вкрали батькові гроші?
— Я вкрала батькові гроші.
— Ви розумієте, що так чинити негоже?
— Я не розумію, що так робити негоже.
— Вам доведеться повернути все, що ви взяли.
— Та ну? — сказала я.
— Я вилікую вас, — сказав він.
— Починаймо.
— Метода з жовтих газет?
Але він вдав, що не чує, став переді мною і взявся робити паси руками:
— Ти чуєш лише мій голос. Нічого, крім мого голосу. Світ перестає існувати. Тільки мій голос. Лише він у твоєму мозкові. Лише він є для тебе сенсом. Ти чуєш тільки мене. Не бійся. Я не бажаю зла. Я хочу, щоб ти була щасливою.
Монотонно і дуже повільно.
— Ти робитимеш тільки те, що я накажу тобі. Ти радо коритимешся моїм наказам. Ти будеш щасливою, виконуючи їх. Ти знайдеш спокій і ясність, сенс і щастя, якщо підкоришся і слухатимешся мене.
Його голос заколисував, огортав теплою хвилею.
— Ти заплющуєш очі. Тобі хочеться спати. Ти мрієш про сон і спокій. Ти чуєш мене. Але ти не можеш керувати собою. Ти не можеш робити нічого, якщо я не звелів тобі цього. Ти робитимеш тільки те, що скажу тобі я.
Я навіть не могла кивнути, аби показати, що чую його:
— Ти будеш чемною дівчинкою. Ми вилікуємо тебе. Ми зробимо все, щоб тобі було добре. Ти чуєш тільки мене. Зараз ти станеш щасливою, адже настав час виконувати мій перший наказ.
Голова очищалася, у ній був тільки він. Тільки його голос.
— Де гроші?
— Лікарю, — сказала я. — Перепрошую, мені здається, що у вас не вийшло Мені можна розплющити очі?
— Умиватися! Умиватися! Умиватися!
— Обід! Обід! Обід!
Зі мною знову сидів Зламаний Робот:
— А, — сказав він.
— Дякую, не хочу, — сказала я, відсуваючи від себе його суп.
— А! — він опустив брови.
— Якщо лякатимеш мене, доведеться пересісти, — я озирнулася. — Он до того.
Той був слинявий, переляканий і, безперечно, божевільний.
— Е, — сказав Зламаний Робот.
— І твоєї котлети не хочу, — сказала я.
— У? — запитав він.
— Не хочу і край, — сказала я. — Їж давай.
— А-а-а, — протяг він.
— Але мені приємно, що ти піклуєшся про мене.
Розділ 12
А тоді за мною прийшов санітар і сказав:
— Агов, ходімо.
— Ви мене відпускаєте?
— Ні, — сказав він і повів мене у величезну кімнату, де вже було двадцять безумців у таких самих, як і на мені, сорочках.
Тут геть усе було залите фарбою. Різнобарвними яскравими плямами. Навіть віконне скло.
Розплутавши кілька вузлів, санітар вивільнив мою руку та поставив мене перед мольбертом, перед полотном із сотнею намальованих одна поверх одної картин.
— Терапія, — сказав він. — Лікування.
Він тицьнув пальцем у мольберт і сказав:
— Малюй.
— Що? — спитала я.
— Що хочеш, — сказав санітар.
— Що? — запитала його дівчинка із сірим обличчям.
— Що хочеш.
Вона намалювала лише одну цятку. Малесенький слід птаха на білому снігу полотна.
До божевілля вона була чемною дівчинкою. Вона жила разом із мамою, вчила уроки і, хоч викладачі в музичній школі не приховували того, що марнують свій час на неї тільки заради грошей, усе одно ходила туди — адже мама тішилася з цього й відмовляла собі в усьому заради цих уроків. Вона терпіла їхнє презирство і не заздрила подругам, коли ті кепкували:
— А ти влітку на дачі?
— Так, — відповідала, хоч насправді ніякої дачі не було, і все літо вона скніла на своєму другому поверсі, в однокімнатній квартирці за саморобною ширмою.