Янголятко в кутих черевиках. Книга перша
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-45-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша». Краткое содержание книги:
Здавалося, неможливо вигадати щось нове. Все вже вигадано, всі жанри випробувані, й письменники переписують одне одного. Проте авторка сміливо кидає виклик усім канонам, усім грандам, а заразом і читачам. Бо тільки такі твори можна оцінювати за великим рахунком. Бо тільки такі книжки мають шанс стати культовими.
Про що ця книжка? Про війну, про смерть, про кохання. Про нас із вами.
Можливо, це літературний комікс, а може — новий світ.
Але у будь-якому разі гарантуємо вам силу-силенну вражень. А чого іще вимагати від гарної книги?
Якщо йдеш поряд із собакою, ніхто не подумає, що ти сама по собі, навіть коли вдягнена по-сирітському.
Пес був чималий і, коли я стомлювалася, він лягав біля моїх ніг, чекаючи, доки я підведуся з бордюру та ми рушимо далі.
П’ять днів прямувала до краю землі, але так і не встигла дійти.
Вдруге я втекла років у п'ять.
Звила кубельце на даху, і птахи годували мене.
Коли виповнилося шість, один добрий стариган узяв мене до свого дому, наповненого книжками та духмяною хвоєю. Сотні новорічних ялинок обсипалися там і встеляли підлогу, килими та сходи. Тисячі книжок уздовж стін, у коридорах, камінній залі, золото й оксамит шпалер.
Він читав уголос. Я слухала, намагаючись зрозуміти.
У сім років мене викрали.
Шість місяців у смердючому льоху на іржавому ланцюзі. Шість місяців їсти з підлоги й чути, як сопе блідий товстун, коли затягує трупи на стіл, а тоді довго їх розтинає.
Турботливі міліціонери.
Тепло ковдри із шафи в кабінеті на п’ятьох. Тієї ж ночі назад до дитбудинку:
— Тобі буде добре там.
Можливо, мені там і справді було б добре, якби не зматеріалізувалися батьки, які взяли мене за доньку. Батько й мати:
— Янгол.
— Навіть схожа на тебе.
— Що?
— Мабуть, стане такою ж вродливою.
У величезній квартирі, серед неймовірно багатих друзів.
Сто репетиторів, шість мов, десяток комп’ютерів, черговий Кінець Світу, після якого я залишила їх.
У дванадцять я купила собі батька й матір, щоб було кому відвідувати батьківські збори. Сама намалювала табель, характеристику та довідку про те, що мешкаю у тій квартирі, яку я, власне, собі й придбала.
Мені потрібен був хтось, щоб на його ім’я купити житло, щоб заходив у мої двері; щоб заспокоїв сусідів, яким було несила винести мою самотність. П’яненький тато, мати з лантухом дрантя.
У п’ятнадцять зрозуміла: годі, мені вже ніхто не потрібен, і я не потрібна нікому.
Тільки бідному вітчиму — він досі не вбив мене лише тому, що інакше не довідався б, де гроші, які я поцупила в нього. Не багато — саме стільки, аби дозволити собі все.
А так я — маленька, симпатична та сексуальна. Дівчинка-поні у дзвінких черевиках.
Дим солодкий, а кава гірка.
Як чудово знову повернутися додому.
Розділ 2
— Як звати того ведмедика?
— У?
— З яким ти спиш?
— А, — посміхнулась я. — Іди ти.
— Чим хочеш займатися?
— Що?
— Я міг би погойдати тебе.
— А, — всміхнулася. — Не боляче?
— Ні-і-і, — застогнав він, тицьнувшись у сходи.
— Спокійно, — піднісши руки догори та відійшовши до стіни. — Я нічого не хочу.
— Дякую, — сказала я.
— Сто двадцять.
Пристойна ціна за такий.
— Можна помацати?
— Авжеж. — сказав він, скидаючи светра.
— А скільки коштує ніч?
— Триста.
— Поїхали, — сказала я, — вези.
У його квартиру з дурненькими дзеркалами на стелі. Аби потім підрахувати, що він оцінює кожен свій поцілунок рівно у дванадцять копійок.
Файно знову повернутися.
Файно вим’яти себе.
— То як кличуть того ведмедика?
— Не знаю, але коштує він суто умовні гроші.
Розділ З
Тут я живу. Ось моя ванна. Ось туалет. Тут я сплю, цим я їм. А це покриваю лаком.
Файно це — розчепірити пальці та фарбувати нігті. Файно нюхати туш і робити очі ще більшими. Файно робити так, щоб губи блищали…
Це моє дзеркало, а у шафі можна зачинити десять борців сумо, якщо спочатку витягти з неї усі мої сукні.
Цю шубку підстригла я. Каблучку мені виплавили з кулі. Ось відбиток моїх губ. Лише схопив за волосся, лише вдарив обличчям об стіну. Ці плями довкола — його розбризканий мозок. Тільки б вивернутися, тільки б вихопити з його кобури пістолет, тільки б приставити йому до підборіддя.
Колись я зроблю тут ремонт і, наклеївши веселкові шпалери, зроблю з цієї кімнати дитячу.
Колись мене поховають, і юрба вдів та сиріт стануть у чергу, щоб потанцювати на могильній плиті: «Тут спочиває Крихітка. Нам її не шкода».
А це — книжки. Я їх читаю. Це — вже прочитані.
Усе. Таємниці закінчились. Я розповіла все. Окрім того, як, прокинувшись того ранку, закурила і радісно засміялася:
«Риби — я ловила їх у блакитній воді — до несприятливих змін».