Січеславщина (квадрологія)

І далі все йшло так, як здавна на українських весіллях було заведено. Було багато співів, танців (уже в дворі, на замерзлому грудді). З тиждень після цього ще гуляли „старі", — „кури їли".

Тільки Гнатова мати не радо брала в усьому цьому участь.

Та ще стався один випадок, не передбачений в старосвітському весільному обряді: до двору, де одного дня гуляли „старі", під'їхала несподівано гарба з озброєними людьми, і ті люди взяли одного з гультяїв. Труп його потім знайшли за селом.

Розвиток подій дійшов до того, що на селах уже насправді не було німецько-гетьманської влади. Німці десь там собі від'їжджали додому, без ладу тікали, а гетьманці держалися тільки по містах, — не держалися, а ховалися. І, навпаки, повстанці на селах у таку вбилися силу, що за ними вже ні пройти, ні проїхати не можна було: скрізь перевіряли „документи". Здавалося, вся революція зосередилася на тих „документах".

У с. Лататті був створений „ревком" на чолі з Дорошем Криворучком. І от цей „ревком" одного дня оголосив мобілізацію для походу на останню цитаделю контрреволюції — на м. Самарчик. Під таку хвилю, як уже ясна перемога, всякому воюється легко, усяке тієї зброї береться. Тим то майдан біля церкви та волости об обідній порі за малий час просто таки захряс возами та кінними селянами. Люди — которі із зброєю, а которі й так — сходились у купи, гомоніли-шуміли, як море. В морозному повітрі лунав регіт, дотепи, ця ознака веселої української вдачі, прохоплювалася там то там і славнозвісна „московська лайка", тільки без гніву, а так, з доброго настрою. Але чи не найцікавішим був факт приєднання до „болшовицької партії" діда Верті, цього, як дехто казав, „попівського полигача". Він вештався поміж людьми, всюди встрявав у розмови. От він спинився біля рундука волосного будинка, де зібралася чимала громада статечних чоловіків, таких, що побували вже на різних фронтах — німецькому, румунському чи турецькому. Тепер вони згадували різні свої фронтові пригоди. Але дід Вертя, приставши до них, узяв ініціятиву розмови в свої руки. Він передусім розповів про те, як наколов колись — а це було ще за Олександра Ослобонителя — цілу гору турків. А колов він їх навіть тоді, як вони покидали зброю і попіднімали руки.

— ... Розстервився, братця, так, що руки не міг здержати. Хвітьхвебель біжить до мене, гукає: „Варс-толомей Побідоменко, оханись... Варстоломей Побіден-ко, оханись"... А я шир одного в пузо, шир другого...

Інші у перервах між дідовими спогадами згадували свіжіші пригоди.

— Найдужче в окопах дошкуляє воша, — мовив поважно Петро Тетеря, підтруснувши на плечі рушницю, що висіла на ремені поверх линтваревого кожуха.

— Без воші в такому ділі не обійдешся, хвахт, — перехопив і це дід Вертя, насунувши для більшої по-важности на свої руді брови „громака". — Он ми як ішли за Дунай, так осудар інператор Олександра Осло-бонитель сам казав... Стали ми тоді у хрунт, а він їде на коні, спинився перед нами та й пита: — „Чи є в вас що їсти?" — „Так точно, — гукаєм дружно, — усім до-волні, ваше інператорське величество"... — „А воша, братця, дуже дошкуляє?" Так і сказав, хвахт, — підкреслив дід, бачивши, що не всі йому вірять. — „Не без того", — кажемо. А він і собі: „Еге, без воші в паходє не можна. Он я, може, щодня сорочку переміняю, та й