Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Але ніхто не відгукнувся, ніхто не відчиняв дверей. Нічні невидні люди скількись раз вистрілили в вікна, а потім кинулись виламувати ломом та сокирою двері. Дубові, оковані залізом двері не піддавались. Глухе гупання та тріск дерева — а як вивертали дошку, — рип — лякали ніч. Та все навколо, здавалось, було мертве і нічого не чуло. Близько біля Бирсиної хати стояла сусідська хата, але й вона була глуха й німа. Зверху нагнітала чорна, беззоряна ніч.
Нарешті упали сінешні двері. Напасники кинулись виважувати хатні — упали й ті. І тоді з хати розітнувся нелюдський жіночий крик:
— Ой Боже!..
Другого дня — не вранці, пізніше, бо сусіди довго боялися підходити до Бирсиної хати — обох бездітних Бирс знайшли убитими: він лежав на своєму високому дерев'яному, з розмальованими в квіти бильцями ліжкові, голова його з сивою, чепурно підстриженою бородою була неприродно задрана вгору, під нею зяло страшною, кривавою раною перерізане горло, а вона сиділа на лежанці, схиливши голову на груди. На подушках і долі на помості (у Бирси хата була на помості) червоніли плями й калюжі крови.
Одного дня, незабаром після отих страшних уночішніх убивств, так як у пізнє снідання на подвір'я до о. Харитона заїхало скількись верхівців-військових, а. на вулиці проти воріт стала гарба. Отець Харитін побачив у вікно непроханих гостей і вийшов на ґанок з книжкою творів Нечуя-Левицького в руках (саме читав, а тепер заклав сторінку пальцем).
На плечах у військових були погони, — отже це були ще гетьманці, хоч останнім часом вони майже зовсім не показувались у селах. Троє з приїжджих, що мали золоті погони, злізли з коней і, віддавши поводи іншим двом (що й далі сиділи на конях), зійшли на ґанок. Подали, вітаючись, господареві руки. Сказали, що їдуть до економії князя Урусова і попросили дозволу відпочити трохи.
Отець Харитін запросив їх до хати, звернувся також і до тих, що були на конях, але ті відмовилися.
А як на столі стояв ще після ранкового чаю самовар, то Агрипина Антонівна, що була в хаті, попросила гостей до столу.
Вони спочатку відмовлялись, але потім посідали. Агрипина Антонівна поналивала їм чаю, подала білого хліба й масла.
За чаєм офіцери почали розпитувати господаря про настрої селян. Не мігши не відповідати, о. Харитін, проте, відповідав дуже обережно. Але таки сказав, що селяни заспіль ставляться вороже до гетьманської влади...
Один офіцер під час цієї розмови попросив в Агрипини Антонівни дозволу закурити, а як та дозволила („звичайно, куріть"), він запалив цигарку, пустивши в повітря приємні пасма білого диму. Після цього спитав о. Харитона:
-— А хто саме ставиться до гетьмана вороже? Чи не можете сказати?
Та о. Харитін ні одного прізвища не міг назвати, знав тільки загальні настрої села.
Офіцер якось силувано, як показалось господарям, посміхнувся і, ніби жартом, поспитав, чи, часом,
він сам (о. Харитін би то) не вороже ставиться до ясновельможного пана гетьмана.
— Що ви, Господь з вами! — похопилась відгукнутись замість чоловіка Агрипина Антонівна. — Як таки можна, щоб священик...
Отець Харитін теж підтвердив, що ні — не вороже. (Та й хто, відважний, міг гетьманським офіцерам говорити про ворожість до гетьмана!)
— Не вороже?..
— Ні...
Тоді офіцер, що запитував, раптом підвівся від столу. За ним схопились два інші. Далі той офіцер, не дивлячись у вічі, сказав якимсь зміненим шорстким голосом, щоб отець Харитін збирався — поїде з ними.
Старий чоловік не спитав, куди й чого їхати, зразу затрусився ввесь, хотів підвестися з стільця — і не зразу міг це зробити. А як нарешті підвівся, підійшов (усе ще держачи в руках забуту книжку Нечуя-Левицького) до вішака, щоб одягатись. Узяв в одну руку рясу, а в другу хотів одночасно взяти шапку. Але в тій другій руці була книжка, і він вернувся до столу, поклав тую книжку. Потім того надів рясу, взяв у руки шапку і, підійшовши до столу, взяв знову книжку.
— Куди ж ти поїдеш? — спитала спокійно Агрипина Антонівна, оглянувшись від столу і не розуміючи, що скоїлось страшне. — Та надінь же шапку! — додала, побачивши, що він виходить з хати з непокритою головою. Кинулась до нього сама, хотіла взяти з рук шапку. І раптом скрикнула злякано, побачивши, що в нього трусяться руки: