Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
то є"...
__ Є?;
— Є, каже...
— Ну, це вже... щоб у царя та воші, — обізвавсь неймовірливо хтось з гурту.
— Істинний Бог, правда, — перехристився старий. -— Я ж його так, як оце тебе, Петре, — обернувся до Тетері, — бачив: у білих штанях, бороди нема, тільки вуса та баки... Красивий такий чоловік.
— Аяв губерні бачив Миколу, — почав був один з гурту. Але в цей час підійшов до розмовників Лука На-гаєнко (був у якомусь міському вже пальті, на плечі рушниця, через друге плече скорострільна стрічка) і, почувши, про що мова, сердито крикнув:
— Що це ви... вашу мать, за царів завели?! Контрреволюція ви...
— Так це ж ми так, для приміру, — пояснив дід Вертя. — Мова зайшла про воші, а я й згадав, як його імператорське величество Олександра Ослобонитель балакав колись з нами...
— Прекратить такі розговори! — строго наказав Лука.
Саме тут з волости — „ревкому" вийшов на рундук Доріш Криворучко, одягнений у красиву, оторочену сивим смушком бекешу, перехрищену через плечі офіцерською портупеєю. На голові в нього була сива шапка з червоним, закинутим назад верхом. Фельдфебельські вуса були красовито закручені вгору.
Тим, що були близько, було видно, як його поголені щоки набрали раптом повітря, голова підкинулась угору, і він гукнув понад голови натовпу:
— Товариші-граждани! Контрреволюцію треба добити, хоч кров з носа...
І взяв викладати плян наступу на Самарчик (теперішній Навамаасковск) вони мали брати не самі, а разом з губинівчанами та мар'янівськими людьми.
Вулиці передмістя були мовчазні й вороже нашоророшені, будинки міцно позабивані прогоничами, коли в блідих сутінках ночі зарухались, перебігаючи крадькома парканами та воротами, ворушкі тіні-повстанці.
Вгорі на небі бігли білясто-прозорі хмарини, ріденькою павутиною перебігали через ясне лезо місяця. Просіюване крізь них бліде місячне світло сіялося на низькі партерові домики повітового міста
Повстанці ховалися в тінях тих будинків, швиденько переоігали освітлені місця — мов кажани перелітали. Але їхній рух зраджувало голосне в напруженій тиші лущання мерзлого снігу під ногами, хоч вони, видимо, и намагалися не човгати.
Справді, була потрібна якнайбільша обережність, бо гетьманці, що мали й скоростріли, і гармати, чомусь аж сюди, в місто, допустили повстанців без єдиного звуку; та й взагалі не виявляли ніяких ознак життя. Отже тут могли бути якісь хитрощі. Як на те, й місяць раптом зовсім виринув із хмар, ясно дивився вниз, немов казав: „А я вам присвічу, добрі молодці! Вперед, за народні права!"
В одному місці купка хлопців раптом прилипла до стіни: біля дальшого будинка, за невеличким присадком щось зовсім виразно зашаруділо, мелькнула якась тінь. Хлопці безладно забахкали, подумавши, що то нарешті ворог. Та коли дим розійшовся, всі побачили невеличкого собаку: він доходив, тріпаючи зігнутими, як руки, передніми ніжками.
Лунка морозна ніч рознесла постріли понад містом, на них озвалися ще скількись із близьких вулиць, а потім знов залягла важка, як оливо, тиша. Тільки сніг зарипів, захрумтів дужче, коли люди, переступаючи через убитого пса, побігли прихильцем далі.
Лука Нагаєнко — а він був у цьому гурті — впізнав, зблизившись, знайомі зелені ворота: це був двір міщанина Перепічки, що до нього Лука з батьком привозили сіно та січку продавати (Перепічка держав корів і торгував молоком). Часто вони з батьком і ночували в цьому домі, хоч спати їх клали тільки в кухні, мабуть, щоб не наносили до хати — „горниці" кожухами соломи. А як коли, то вони спали просто на своїм возі, серед двору. Словом, Перепічка був як пан, а вони люди нижчої породи — мужики.
Луканькові тепер спало на думку постукати до Перепічки і спитати про гетьманців.
Висока хвіртка була заперта зсередини, він зацокав залізним язиком-клямкою, і від того пішли такі звуки, ніби скоростріл зататакав. Але двір і хата з міцними прогоничами на віконницях мовчали. Тоді він постукав у вікно — ані звука.
— А ти прикладом, — порадив один з товаришів. — Може, їм позакладало...
Лука розумів, що він міг би тепер і прикладом грюкнути, але... підніс ще раз кулака і постукав. У дворі
десь рипнули сінешні двері, і Перепіччин голос, зраджуючи страх, запитав:
— Хто там?