Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
— Так заходьте ж до хати! Чого ви тут стоїте ?.. Василеві це не дуже було до мислі, йому зручніше
було б. з Оксаною надворі побалакати, але тепер мусив, хоч нехотя, заходити до хати. Подав о. Харитонові руку. Йому впало в вічі, що о. Харитін став ще старіший, борода наче ще дужче побіліла і досягала трохи не до пояса, що ним була ,,по-толстовському" підперезана його довга сорочка.
Старої попаді не було в вітальні, з-за портьєри, що закривала двері до спальні, чутно було досить голосне сопіння, і Василь догадався, що вона спить.
Кімната була освітлена тільки лямпадкою — хитливим світлом, що йшло від ікон.
Василь передніше в хаті у Штепенків не був, — тож тепер обкинув її цікавим поглядом — пробіг по іконах, що купкою золотіли в світлі лямпадки, по скупо освітленій стіні з портретом архиєрея, з повільним старовинним годинником.
Отець Харитін підійшов до годинника й підтяг тя-гарок, а потім опустився з старечим кректанням на канапу, що стояла там таки під стіною. Був він цим разом якийсь сумний, і це ще дужче підкреслювало його старість. Навіть балакав, здавалось, неохоче. Ніби для годиться тільки став розпитувати Василя про його матір, що її знав як одну з найбогомільніших у селі, і залюбки говорив з нею, як приходив з молитвою.
Василеві ця розмова була неприємна — нагадувала про злидні його матері, про його злидні.
Отець Харитін питав, чи впоралася мати вже з літніми роботами.
Василь слухав його і не слухав, бо заразом слідкував за Оксаною ¦— роздивлявся, яка вона, що робить. І Оксана, відчуваючи на собі його погляд, либонь, непокоїлась: сіла була на один стілець, потім пересіла на другий, далі встала й заглянула чогось до буфету.
Отець Харитін запитав:
— Чи мати змолотила вже жито? ... . .
— Скільки жита набрали? — перепитав Василь і цим зрадив свою неуважність.
— Та еге ж, — посміхнувся старий чоловік у бороду, — скільки набрали жита...
І продовжив уже розмову про це. А заразом зачепив і неприємну для обох тему — про наростання революційних подій. Так, це було прикре й Василеві, бо в цьому домі він... не хотів бути революціонером. Крім того, він бачив, що цим мучилася й третя присутня — Оксана.
— Хліба треба запасати, — сказав о. Харитін, — бо взимі будуть події... буде, мабуть, добра завирюха... Он уже в Губинисі...
І розповів про те, про що Василь, може, краще знав, — про перші терористичні вбивства заможніх селян, переважно членів „Спілки хліборобів". Сказав також про себе:
— Та й мені, — голос йому болюче затремтів, — доведеться, мабуть, не своєю смертю вмерти, діти. Попів же убивають... Вчора уже й у нас ходило щось попід віконню...
— „Діти"...
Василь болюче здригнувся, у грудях звелося щось таке, як давучкий плач.
— „Він мене за зятя має... — подумав. — Хіба сказати зараз?"
Але нічого не сказав. Думав гарячково, що це була б зрада революції, а головне — себе б наразив на страшну небезпеку. Відвернувся, щоб не бачити жалкого обличчя старого Оксаниного батька... майже його власного батька. Та й сором було в вічі дивитись: він же мало не сам готувався його вбити...
Оксана ввесь час слідкувала за Василевим обличчям, бачила його нервовий неспокій. Озвалась до батька:
— Та годі вже вам, тату. Розкажіть краще, як німці в Семененка свиню взяли...
— Та й не буду, дитино моя... А то я, справді, як колись Христос, сам провіщаю свою смерть...
Узяв потім розповідати про те, як німець, взявши свиню за хвоста і натиснувши якусь там „жилку", примусив її слух'яно зайти до клітки на колесах. Правда це була чи анекдот, але оповідання не справило на присутніх сподіваного враження. Василь, підвівшись, сказав, що буде йти.
Коли о. Харитін подав йому свою велику кістляву руку, Василеві показалося, що він узявся за руку мерця: рука була холодна, безживна. Здригнувшись, як людина, причетна до... недалекого вбивства цього старого доброго чоловіка, Василь швидко пішов із хати.
Оксана вийшла за ним на ґанок, і вони посідали під густим запиналом плюща.
Василь думав про страшну небезпеку, що загрожувала його дівчині, і про... Гната.
— Я чув, що до тебе внадився Гнат, — сказав раптом сердитим голосом. — Чи правда цьому?
— Гнат?
У голосі її була радість: він ревнує! він любить! Тепер вона розуміла його „холод".
І розповіла про все, що було між нею і Гнатом.
— Я його прикінчу! — запалився парубок і вихопив з кишені револьвера. — Хай іде до своєї Ганни... Він же ходив ночувати до Ганни Зворітьківни, — ти, може, не знала...
Оксана вхопила його за руку і перша, повна щастя, пригорнулась .
— Та я ж йому дала одкоша, — за віщо ж його вбивати? Якби ти бачив, який він був кумедний, коли я йому сказала: „Ні, це неможливе"...