Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
— Це я, — обізвався парубок, — Лука... і — Лука Юхимович?
— „Наче він мене раніш ніколи по-батькові не називав", — подумав здивовано Луканько, а вголос промовив: — Та я ж... Лука...
Йому хотілося, щоб голос його звучав тепер не так, як колись, — суворіше, але колишня залежність від цього чоловіка ще стримала його від тієї суворости.
У дворі зарипів сніг під повстяниками, і Перепічка відчинив хвіртку на залізний ретязь: так можна було балакати, а ввійти ніяк. Побачивши, що перед ним справді Лука Нагаєнко, Перепічка похопився висловити свою радість з приводу переможного наступу трудящого народу.
— Може, ви й у хату зайдете погрітись? — спитав, удаючи, ніби хоче відщіпати хвіртку.
Але Лука відмовився заходити, а натомість запитав про гетьманців. На це Перепічка нічого не міг сказати, знав тільки, що звечора ще були.
У цей час десь далеко розітнувся божевільний жіночий крик:
— Рятуйте!
— А-а, — перекинула той крик луна на другий кінець міста, — туйте...
Хлопці скинулись очима і, заклацавши закривками рушниць, побігли далі.
По якімсь часі розрізнені гурти повстанців стали сходитись, виринаючи з вулиць, на базарний майдан, до собору, що височів у небо золотими хрестами, над якими плив у хмарних тенетах місяць.
Гетьманців так ніхто з них і не побачив. Було ясно, що вони втекли з міста загодя, зрозумівши, десь-мабуть, що Україну не варто боронити від її власного народу.
Слідком за вояками почали над'їжджати, рипучи круто снігом, гарби, що їхали ще з поля про всякий випадок за своїм „військом". Відомо бо, що й найхоробріша армія, ідучи перемагати інших, повинна пам'ятати й про можливість поразки. А як для втікання самих людських ніг звичайно буває мало, то за нею й їдуть часто гарби чи інші якісь такі засоби пересування.
А втім, з підвід, вигнаних з трьох союзних сіл — Латаття, Губинихи й Мар'янівки, не всі доїхали до міста. Деякі з них зуміли втекти ще з дороги, розраховуючи аж на трьох зайців: а) не попасти, як буде бій, під кулі, б) не мати кари, як повстанці зазнають поразки, від гетьманців і в) не їхати далі в „наступ", якщо повстанці переможуть.
Але, як тепер уже було ясно, саме ці страхополохи й помилились. Бо, поперше, бою не було, а подруге, дуже привабним було те, що можна було робити в завойованому місті. І справді: зразу ж після завоювання поміж повстанцями пішла чутка, що Молибога видав наказ трусити по дворах та хатах, шукаючи гетьманців. А найприємнішим було те, що кожен міг робити, що йому заманеться.
Так, один вояк тоді, як уже не треба було стріляти, вийшов з-поміж возів на видне, приклав до плеча рушницю і вистрілив у небо, в місяць. Раз, удруге. З його рухів було знати, що він свідомий своєї сили, сили переможця, і стріляння це було ніби розминання тіла для дальшої роботи. От він міг би, як би захотів, підкласти вибухову силу під он-той собор ( Троїцький собор !)і висадити його к такій матері в повітря. Еге, все він міг би тепер зробити без ніякої за те кари...
Його підтримали інші — і застріляло голосно повстанство, забахкало. Лунке повітря, передаючи в між-плянетний простір те, що діялося в повітовому місті Самарчику, відгукнулось на постріли широким клекотом. Один кінь серед гарб став цапа, ніби порвався летіти, і, спускаючись, став передніми ногами в ящик другого воза, заїржав тривожно.
З одного воза зліз Пилип Никифорович Стовбур, що їхав, а не йшов через свою хворобу шлунку, збільшену неправильним харчуванням. Так він принаймні пояснив це своїм товаришам, що поставились були до цього з підозрою, трохи чи не боягузтво в такій йог поведінці добачаючи. Але він був дуже добре озброєний: на поясі висіли ручні гранати, в руках відлискувала проти місяця рушниця з багнетом, через плече висіла стрічка з набоями. Його вже майже не можна було впізнати — так він змінився і на виду (заріс бородою), і в поводінні. Нове в його поводінні знати було хоч би з того, що він тепер ніяк уже не реагував на ту безглузду стрілянину в небо, не картав за це нікого. Ба більше: він відчував, що в нього самого прокинувся нахил до влади, оте бажання робити все, дозволене й недозволене. Йому теж хотілось підпалити щонебудь, набрати одягу, їжі, трунків, а також — він затремтів на саму думку про це — примусити жінок любити... молодих, вродливих, повних любовної сили жінок... Хотілося вдертися з таким наміром до першої-ліпшої хати, пірнути в теплий дух спальні та постелі... А як біля жінки буде чоловік, убити його і через труп узяти любов. Це ж найсолодше здобуття жінки, і його сама природа підказує. Йому стала на пам'яті десь бачена картина: олень-самець, зваливши в траву в присутності самиць слабкішого суперника, переможним ревом оповіщає лісові хащі й світ про свою перемогу. Ніздрі його розширені, з них іде гаряча пара, горда голова, увінчана рогами, гордо піднесена вгору... Це ж краса — така перемога! Згадав він тепер, що деякі філософи, наприклад, Нічше, кажуть про законність такої поведінки сильних окремців.