Січеславщина (квадрологія)

Гарба проїхала трохи головною вулицею, а потім завернула на Степанцеву греблю і спинилась, обірвавши раптом свою крикучу цокотняву, біля Степанцевого двору, перед високими дощаними воротами. Людські тіні позскакували із зброєю в руках з воза і заторгали хвірткою. У дворі люто загавкали і кинулись до воріт страшні Степанцеві собаки. Тоді скількись тіней відокремились від гурту і пішли назад на греблю, щоб звідти, через леваду, зайти до Степанцевого подвір'я. Це знати було з того, що собаки притьмом кинулися в „берег". Розітнувся один постріл, потім другий — страшні звуки прокричала десь у лозах луна, бабахнула раз і вдруге — і собаки вмовкли. По якімсь часі тії люди зашкрьобали вже на подвір'ї, підійшли до воріт, до хвіртки й повідчиняли їх.

А хата, затулена новими віконницями, забита міцними залізними прогоничами, моторошно мовчала, ні однісіньким звуком не відгукнулась на те, що діялося надворі. Деякий час стояла в дворі і в світі напружена тиша, а тоді один з гурту приклав до плеча рушницю і стрельнув у віконницю, — аж дзенькнуло...

Та хата мовчала.

Тоді ще раз ударив постріл, ударив третій — лункий, крикучий. І луна, що розкотила була по левадах перший постріл, приєднала до того гуркоту ще й ці два, — луна, як убивство, страшна. Потім тіні зійшлись докупи і стали радитись. У спільному неголосному гомоні хтось сказав „лом", хтось побіг до воза по сокиру.

Але саме в цю мить відчинилися раптом сінешні двері хати, і на порозі став хтось навколішки, — хтось із тих, що були в хаті і не витримали напруги. Той хтось, мабуть, надіявся, що за покору помилують: надія — гостре лезо, що за нього хапається людина, потопаючи.

Розітнулося разом скількись пострілів, і схилена на порозі постать, скрикнувши голосом старого Степан-ця „товариші, за віщо ?" упала назад, навзнак.

Тоді тіні кинулися в хату, присвічуючи сірниками та переступаючи через труп старого багатія. У хаті від сірникового, розриваного світла заграли на комині розмальовані різними кольорами квіти, шпалери на стінах, ікони на покутті.

На полу, на постелі, сидів, намагаючись натягнути на ногу другу холошу штанів (одна вже була надіта), середульший Степанців син Остап, за ним, на постелі ж, розпачливо билася з розпущеною косою невістка, його жінка. Остапові не дали одягтися — вивели (винесли) надвір і розвалили голову сокирою. Невістка з криком хотіла була кинутись за чоловіком, але її не пустили з нагрітої постелі декілька зголоднілих на кохання лісовиків.

У малій хаті знайшли найменшого Степанцевого сина, хлопця тринадцяти років, і стару Степанчиху...

Село мовчало, приголомшене тим, що діялось, стояла страшна вночішня тиша. І в тій тиші по якімсь часі знов застрибала по замерзлому грудді тая моторошно-зловісна гарба, дзвінко зацокотіла. Гарба їхала довго, спинялась, щоб прислухатись до ночі (тоді на ній радились) і знову їхала. Нарешті спинилась біля крамаря Бирси. У Бирси не було широкого двору та високого паркану, його захищені віконницями вікна виходили прямо на вулицю. Гарба спинилась близько біля тих вікон. Один з тих, що були в гарбі, що сидів на полудрабку, ударив, не злазячи, прикладом у віконницю: всередині брязнуло розбите скло.