Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91

Так приблизно й сказав Матвій Петрович: мовляв, не відгукнулися свого часу Микола з Тетяною на Деркачеві запросини не тому, що погребували розжалуваним колегою, а тому, що їм і без гостей добре. Однак з’ясувалося, що справа не в ідилії. Мабуть, коли б Тетянка наполягала, Микола, попри всі свої передчуття та упередженість, пішов би в гості. Та сама Тетяна рішуче відмовлялася, хоч Клава була чи не найближчою її подругою. Дружба дружбою, але поріг Деркачевого дому Тетяна майже рік не переступала. На роботі з Клавою бачилися мало не щодня, разом чи по черзі бігали на батьківські збори до школи, де в одному класі засвоювали премудрощі абетки Оленка Стеценко іДеркачевий мазунчик Василько; разом їздили в театр і на концерти до обласного центру; досить часто Клава залишалася у Тетяни ночувати. А от до Деркачів Тетяна — ані ногою.

Погано там було. Наче у якомусь ворожому лігвищі. У присутності дітей, особливо Василька, Жора ще хоч якось стримувався, а коли дорослі залишалися самі… Навіть тверезий, Жора цькував дружину. Прискіпувався до кожного слова, до кожного погляду. Все йому було не так, а численні Клавині спроби догодити розбивалися вщент.

Таємниць у маленькому місті небагато: всі в Узені знали, що в Деркача є інша. Так, інша, така собі інструктинька, зарозуміле й розбещене, хоч і вельми сексуальне створіння. Кажуть, злигався з нею, ще як: погони носив, і навіть не дуже приховував, що в них — “палке кохання”.

Клавдії співчували, і здебільшого — щиро; тиха, чуйна жінка, а що змарніла передчасно — то чи вона в тому винна?

В останні місяці Жора трохи змінився, у кожному разі з кралечкою своєю апаратною по ресторанах не швендяв, спав якщо й не з дружиною, то хоч удома, пиятик поменшало, почав кликати гостей, приміром, Таню з Сагайдою…

Схоже, Клава, наївна душа, повірила в переміни. Чи ж багато жінці треба? Промовчати замість вилаятись, трохи уваги до дітей, не свинячити вдома— і вже здається, що справи пішли на краще.

Клавдія — повірила, але не Тетяна.

Останнє запрошення було якраз напередодні “операції” на ринку, коли Деркач уперше потрапив на допит.

— Скажіть, Таню, — попросив Шеремет, — а чому Клава за зесь цей час не спробувала з ним розлучитися? Невже така любов?

Вони залишились у кімнаті вдвох: Микола, упоравшись з голубцями, вибачився і перейшов до кухні: обдзвонювати підлеглих.

— Він не давав згоди, — стиха проказала Таня.

— Он як? — Шеремет не доніс абрикосину до рота. — А що, його згода конче потрібна? Юридично…

— Ви не знали Жору… — вперше за час обіду урвала його Тетянка і зашарілася, усвідомивши це. — Про покійників так, певне, не кажуть, але… — Він — злий. Страшна людина. Ні перед чим не зупинявся. Хитрий і злий… Мовби заздалегідь знав, кого і як ударити… його боялися… І Клава — теж.

— Це останнім часом таким монстром став?

— Де там! Коли був при погонах, навіть затриманих бив. Мені батьки наших учнів таке розповідали, що… Одне слово, дітей затримали, запідозривши їх у крадіжці, а коли ті почали відмовлятися, жорстоко побили. Невдовзі справжнього злодія знайшли. Один з батьків, літня людина, поскаржився, написав до прокуратури… А за тиждень Деркач викликав старого до кабінету і побив гумовим шлангом. Потім дістав його заяву, ту, здо посилалася “нагору”, і примусив з’їсти. І попередив: ще раз писнеш — у в’язниці згниєш.