Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91

— Коли просять, кажуть “будь ласка”. А про своїх попереджають заздалегідь, — повчально мовив Матвій Петрович.

— Каюсь. Так мене, так… То як там в Узені? До речі, зв’язок надійний?

— Сподіваюсь. А щодо справ… Нічим поки що хвалитися. Суцільний туман.

— Про мою болячку пам’ятаєте?

— А що, надійшли нові дані?

— Ну, не те щоб нові… Та ви придивляйтесь.

— Слухаю, товаришу не-мій-начальник, — усміхнувся Шзремет і натиснув на важіль.

Вадим, що зацікавлено оглядав приміщення, тихо спитав:

— Поки нікого нема, може, пошукаємо, чи не забув тут господар “вухо”? На війні як а ля герре?

Шеремет знизав плечима:

— Пошукай. Господар тільки подякує.

— Я серйозно, — глянув йому в очі Вадим, — як з ним триматися? Чи можна довіряти?

— Наш хлопець. А що трохи заметушився — то не від доброго життя. Розуміє, що практично тільки через нас, через область, можна буде відгавкатися од місцевих… Коли припече… Нам він дуже знадобиться. Сам знаєш, як то воно на місцях без своєї людини.

Та одне не сказав Вадимові Матвій Петрович: що сам остаточно повірив у Сагайду тільки щойно. Після розмови з полковником Головіним, який недавно очолив найгарячішу на даному етапі і засекречену службу — відділ боротьби з організованою злочинністю.

Прямий вихід на Івана Гнатовича з районів мали лише його безпосередні ставленики. Ті ж, на кого падала бодай тінь підозри у зв’язках із мафіями, з цеховиками, гравцями, сутенерами, рекетирами, а особливо — з наркобізнесом, уявлення не мали про його телефони. Як правило, навіть не знали, що такий відділ існує і діє. Шереметові було відомо й те, що масова “ротація”, перетасовування офіцерського складу обласного УВС, на перший погляд, незрозуміле й непотрібне, планувалось і здійснювалося головінською службою. Звідси випливає: те, що Сагайда, ставленик, переведений до Узені, та ще й з деяким пониженням, пояснюється не так прискіпливістю кадрового управління до морального обличчя старших офіцерів, як тим, що так потрібно було Головіну.

Знадвору почулося деренчання мотоциклетного двигуна. “Чезета”. Клацнули автоматичні засуви, вітер нап’яв штори, і в кімнату через вікно вскочив майор Сагайда.

Всі троє сіли за стіл, Вадим розгорнув течку з документами.

— Давайте ще раз поміркуємо, кому міг стати поперек дороги Георгій Деркач, — сказав Сагайда.

— Подружжя Деркачів, — виправив Вадим.

— Ні, передусім — він. Я вже поцікавився: за Клавдією абсолютно нічого немає. До речі, я цю жінку сам трохи знав. Вважаю, що просто прибрали свідка.

— Отже, — подав голос Шеремет, — не виключено, що Клавдія Деркач добре знала вбивцю. А він був упевнений, що вона його впізнала.

— І все ж якесь… — Вадим поляскав пальцями, добираючи потрібне слово, — нетипове, чи що, вбивство. Щось тут негаразд.

— Вбивство — то завжди негаразд, — кинув Шеремет і повів далі: — Треба терміново перевірити, чи не повернувся хто-небудь із Деркачевих “хрещеників”, кого він свого часу посадив.