Вирвані сторінки з автобіографії

6 ГОДИН ДО МАВЗОЛЕЮ

Липень 1976 р. Москва знемагає від спеки і гамору. А ми - мама з татом, я і мої братики-близнючки - охолоджуємося, як і всі довкола: сидячи просто на краях величезного фонтану на території всесоюзної ВДНГ (виставки досягнень народного господарства). Це, мабуть, найбільш людне місце в усьому Радянському Союзі. Тюбетейки, чалми, хустки, сарі, парео, капелюхи, сомбреро - все це рухається довкіл нас, як скельця в калейдоскопі. А ми ловимо обличчями бризки фонтану і попри втому, спеку і набухлі ноги обговорюємо найбільшу новину сьогоднішнього дня: похід до Мавзолею Лєніна.

Того року наші батьки - тато-колгоспник і мама-вчителька - взяли «розстрочку» у сільському магазині, записавши на себе чи то килим, чи щось інше, а насправді - взяли готівку в рублях, і зробили дітям подарунок: влаштували подорож до Москви. Причина була поважна: мої брати готувалися до першого класу школи, а я - приміряла банти до класу випускного. Хто має бодай «зелене» уявлення, як у ті роки можна було потрапити до столиці СРСР, той може чесно оцінити дію наших батьків. Проте нам усе ж було легше, ніж усім охочим побувати в столиці: в Москві жив мамин рідний брат. Проблема ночівлі відпадала сама собою. До того ж дядько Михайло, який працював водієм у фірмі «Совтрансавто» мав власну «Волгу». Білу. І 50-ти кілометрова відстань від квартири на Волоколамському шосе до центру Москви, яка тоді мені видавалася відстанню від Землі до Місяця, щоранку долалася нами радісно і швидко.

Батьки не водили нас зоопарками чи ЦУМами втрапити тоді до ЦУМу, вистояти в черзі чверть доби і вийти із пакунком туфлів фірми «Цебо» - означало 100-відсотково підтвердити своє перебування в Москві). Мама з татом щоранку «запрягали» дядькового «білого вола» - і ми то сиділи в партері концертного залу Кремлівського палацу з'їздів, то лишали свої очі на неймовірній розкоші картин Третьяковської галереї.

Однак поїхати з Москви, не побувавши у найсвятішому місці для тодішньої радянської людини... Це було би безчестям. Так думала я: відмінниця, юнкор, призерка всіх можливих олімпіад, у тому числі республіканських, а найголовніше тогорічна переможниця Всесоюзного конкурсу учнівських робіт на кращий твір із російської мови. І щоб я не була в Мавзолеї?! Та я би з Москви тоді не поїхала. З нашого села там побувала лише одна-єдина людина - передова доярка всієї Чернівецької області, делегат з'їзду КПРС Калина Антонівна Дмитрюк (тоді, пам'ятаю, злі сільські язики плескали, що норкову шубу, в яку зодягнули на з'їзд молоду красиву жінку прямо на міжрайбазі, туди ж - на міжрайбазу - і повернули після закінчення партфоруму). Про історію із шубою я дотепер не запитала Калину Антонівну (дай, Боже, їй здоров'я). А про відвідини Мавзолею... тоді у мені ворушився черв'як доброї заздрості до Калини Антонівни, що вона там була - а я ні.

...І ось близько п'ятої ранку «Волга» розтинає шумну «волоколамку»: нам треба о шостій бути в Алєксандрінському саду, звідки рухається жива черга до Мавзолею. Мамо рідна! Я думала, ми перші - а ми у хвості, якому вже кілька десятків метрів! Вистоявши майже шість годин на 25-градусній спеці у черзі, кінця і краю якій не було видно ні попереду, ні за нами, ми мовчки покинули її. «Не був, то й не треба, - сказав тато мамі. - Але, як діти хочуть, будемо щось робити». І ми подалися у бік ЦУМу, звідки - як на долоні - видно найбільших щасливчиків цього світу: тих, хто під бій курантів входив під мармурове склепіння Мавзолею. Моя жовто-зелена сукенка прилипала до спини, долоньки моїх семирічних братиків-близнючків із смішними чубчиками на голих - стрижених «під нуль» голівках - також стікали потом, але я поцілувала тата з мамою, перекинула на груди косу, що діставала колін, «проінструктувала» хлопчиків, міцніше стиснула їхні ручки... І ми утрьох пішли через порожню Красну площу. Перший кордон міліції не дуже придирався до нібито заблудлих дітей. А ось ближче до середини... То був перший у моєму житті допит. Гарною російською, зі сльозами в очах я розказувала, як ми з дітьми бігали у ЦУМ «по нужді» і загубилися від батьків. А батьки, мовляв, ондечки, в черзі, вже за якийсь метр від Мавзолею. Он наша мама у фіолетовому брючному костюмі. Похнюплені братики хлюпали носами, гарною українською підтверджуючи мою благородну брехню. Так ми пройшли три кордони варти. А коли опинилися біля самісінької черги... Тоді заплакала я, бо більше брехати не могла. І, о, небеса, - люди розуміюче розступилися, а хтось іще дав хлопчикам по цукерці.