Андрій Лаговський

«Яка я нещаслива! — думалося їй. — Усі, на кого я було погляну, мліли й пропадали, а він сміє дражнитися!.. Чи, може, очі мої ясні пригасли? Чи чорні брови вилиняли? Чи личко моє змарніло?.. Він мене анітрошечки не любить, а я — нещаслива!..»

«Який я щасливий, що можу вірно любити навіть того, хто мене не любить!» — раював тим часом Лаговський.

XVI

Старі Шмідти познайомилися з туапсинським «городським головою», і він їх запросив до себе в гості на вечір, разом із синами й з професором. Молодим Шмідтам візита до голови не здавалася анітрохи цікавою, але що для властителів туапсинсь-ких «участків» голова був дуже потрібна особа, то генерал рішуче сказав синам, щоб і вони йшли з ним і з матір’ю в гості.

Побурчавши трохи, — а Володимир — то й чималенько, вони згодилися. Професора ніхто не силував, бо знали, що він у чужім неінтереснім товаристві попросту мучиться.

Через тую візиту щоденна надвечірня прогулянка сім’ї Шмідтів не могла відбутися. Зоставшися самотою, професор надумався та й пішов навідати художницю Петрову. Її участок був далеченько; а вона, відколи всі Шмідти поз’їздилися, ані разу більше не заходила до них.

— От, милу несподіванку зробили мені! — привітала його Петрова. — А я скількись разів про вас собі згадувала... Не раз бажалося розбалакатися з такою інтересною людиною... Недавно знов прийшла книжка журналу, де про вас — критика.

— Ну, — засміявся професор, — коли вам цікаво було побачити «таку інтересну людину», то треба було не полінуватися та хоч разочок за ціле літо навідати Шмідтів... Ба там ви побачили б були цілу пригорщу далеко інтересніших людей, ніж мене... Але справді, скажіть на милість: чого ви до наших не заходили? Вони аж дивуються, що ви їх призабули.