Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
— Авжеж, торгівля для мусульманина — священне ремесло, — погодився Потурнак. — А тільки, як сказано, в юні літа Мухаммед усамітнився в печері, що неподалік від Мекки…
— Достойний добре знає Святе Письмо, — улесливо мовив купець. — Але це було вже потому, як Пророк узяв собі за жінку Хадідже. І це потому йому — усамітненому — явився архангел Джебриїл і показав сім небес раю.
— В’язь твоїх думок, о мусульманине, нагадує Священне Письмо ісламу, але ти ще забув сказати, що перед тим Мухаммед перестав їсти цибулю, щоб від нього не відсахнувся архангел.
Вершник на коні посміхнувся, сприйнявши слова подорожнього як жарт. Але за жартом ховався факт, якого він не знав.
Тим часом згасло багаття заходу і обрій прохолов; вже не виблискували окремі піщинки, і все довкіл перетворилося із сіро-жовтого в брунатний колір. Рабові набридло їхати, і він зліз з верблюда та йшов попереду, не випускаючи повід. Раптом почулося завивання. Раб злякано озирнувся і поліз на верблюда.
— Злякався шакала, — посміхнувся господар. — Вах-вах, з собачої шерсті не вичиниш овчини.
— Скоро темрява, — зауважив купець. — Час подбати про нічліг.
Він натягнув повід і погнав коня до своїх. Коли вже не стало чути гупання копит, озвався Приблуда:
— Про що ви балакали, Петре?
— Так, про всяку всячину, — відказав той.
— А ти не боїшся, що він розкусить, хто ми є насправді?
Потурнак поблажливо посміхнувся:
— Не хвилюйся, братику. Залишайся рабом, і все буде гаразд.
Підскакав вершник, але вже молодий, і переказав запрошення господаря каравану заночувати з ними в одному таборі. Та Петро, подякувавши, сказав, що поспішає.
— Але ж це небезпечно, — здивувався посланець. — Ніч. А вас тільки двоє!
— Не двоє, — відказав Потурнак і покосився на стволи мушкетів.
Вершник поштиво схилив голову.
— Ти мужній чоловік, о мусульманине! — мовив він, повертаючи коня.
— Заночувати запрошують, — пояснив Потурнак.
— Ну, і що ти їм на те?
— Відмовив.
— Чому? Все ж таки гуртом…
— Не хотів би тебе, Саво, лякати, але рибалки, мабуть, бачили, куди ми втікали. Не виключено, що хтось бачив, і як ми переодягались. Верст за десять я знаю одну місцину, де є трава й вода. Там і заночуємо. Якщо буде погоня, то переслідувачі спершу наткнуться на наших подорожніх. І довідавшись, що ми поспішаємо, кинуться по стамбульській дорозі навздогін. Та відгалуження від неї, куди ми повернемо, вночі вони не помітять. Ну, це звісно, якщо буде погоня.
В імлі вже не стало видно подорожніх, на яких вони час від часу оглядались. В Саву почало вливатися терпке відчуття туги. Він відчув себе насіниною на чужому полі, яку підхопила буря і занесла аж за море.
Пустельну тишу раптово розірвало завивання.
— Що це, Петре? — озвався стривожено Сава.
— Шакал, — відказав товариш. — Звір такий тут водиться. З собаку завбільшки.
— А які тут ще звірі?
— Леви є, Саво. От з ними не хотів би я зустрітись.
З темрявою Саву немовби наздогнав той жах, що він зазнав його, коли прибіг у пусту сінопську гавань. Згадав, як Потурнак на воротях свого колишнього господаря про щось довго умовляв турчанку, але та лише сумно хитала головою. Через неї вони й запізнилися… Петро весь час озирався, доки ще було видно невисоку постать жінки.
Їхали мовчки. Місячне сяйво вже залило пустелю і, здавалося, вкрило її тонким шаром золотого пилу; в темно-синьому небі яріли зорі.
— Петре, а скільки жінок може мати мусульманин? — озвався Приблуда.
— Жінок? Та скільки захоче. А от законних дружин не більше чотирьох.
— Дикунство, — зауважив Приблуда.
— Дикунство, Саво, — засудити, не розібравшись. Щодо наложниць, то тут і справді теє… А от закон, що дозволяє мати правовірному до чотирьох дружин, навіть дуже людський. У війнах, братику, араби втрачали багато воїнів. Отож жінки у племені чисельно завжди переважали чоловіків. А відтак не могли знайти собі пари; дівками старилися й помирали. Отож щоб якось зрівняти кількість обох статей, було вирішено закопувати дівчаток-немовлят у пісок. Ну, це десь так, як у нас сліпих кошенят топлять. Так один мудрий правитель-імам, котрий жив ще до пророка Мухаммеда, дозволив правовірному мати до чотирьох дружин. Цим він позбавив людей обов’язку чинити смертний гріх, справедливо розподілив чоловіків поміж жінками і водночас підвищив чисельність арабського племені… А ти кажеш — дикунство.