Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
— Ти завжди про все пам’ятаєш, старий.
Монтер засміявся.
— Ні, не завжди. Сьогодні я зробив помилку, яка могла стати фатальною. Це погано. Останнім часом я щось часто став забувати про те, що в нашій роботі не повинно бути промахів, якщо ми хочемо дожити до кінця війни…
— Не треба про це.
— Я повинен був тебе попередити.
— Так.
Монтер глянув на годинник.
— Поїзд запізнюється, чорти б його взяли! Хочеться, щоб це вже було позаду.
— Мені теж, друже.
— За чотири години ти будеш на місці.
— Так. Якщо мене не згарбають по дорозі.
Монтер покивав головою і, трохи помовчавши, сказав:
— Облиш ці думки. Не час зараз про це думати.
— Мушу тобі признатись: інколи почуваю, що з мене вже досить.
— Не тільки ти. Кожен з нас мріє про ті часи, коли нарешті можна буде спокійно посидіти на гузні.
Він усміхнувся, а мені несподівано згадалося все те, що я передумав, чекаючи Монтера, мене розвеселило його наївне бажання, і раптом я зрозумів, що навіть коли скінчиться війна й окупація, ми ще довго не зможемо, як він висловився, «спокійно посидіти на гузні». Період боротьби за незалежність скінчиться, це правда, але одночасно розпочнеться щось далеко складніше: боротьба за владу в країні, поділеній на ворогуючі між собою табори, боротьба напружена й непримиренна, в тому ми вже пересвідчились на власній шкурі. Не буде окупантів, але залишаться люди з НСЗ і залишимось ми та представники деяких інших угруповань, і залежно від того, яке буде політичне становище, хтось із нас — або ми, або вони — муситиме скласти зброю. Але я знав, що ні та, ні та сторона не здасть своїх позицій без боротьби, отже, мине ще багато часу, перш ніж здійсниться бажання Монтера, його хлопців та й моє — скінчити нарешті з усім цим і почати жити заново. Я дивився на Монтера і бачив, як на губах у нього з’являється гіркий усміх.
— Це вже вдруге так, — сказав він. — Вдруге жінка й діти ждуть мене на святвечір удома, а я в цей час товчусь на вокзалі й навіть не знаю, чи ще колись їх побачу…
Я кивнув мовчки й подивився на заповнений людьми перон, на засніжені колії, що бігли до холодних білих пагорбів, які обступили з усіх боків це місто, а потім на всіяне зорями небо, чисте й гладеньке, мов крижина.
Піднявши комір, я старанно обмотав шию шарфом, бо мороз брав усе дужче, на вилоги пальта сіла паморозь, руки геть пограбли, і я почав їх квапливо терти, щоб повернути пальцям гнучкість.
— Терпіти вже недовго, — промовив Монтер.
— Що ти сказав?
— Незабаром все це скінчиться.
— Безперечно. Тому було б дуже прикро засипатися саме сьогодні…
Монтер нахилився до мене й тихо мовив:
— Ми вибрали найкращий час. А це гарантія успіху.
— Атож. Досі все було гаразд.
— І сьогодні так буде.
Я здвигнув плечима.
— А втім, це не має ніякого значення. Завдання треба виконати за всяку ціну. Не знаю тільки, чому ми так багато про це балакаєм.
Монтер знов усміхнувся.
— Ми просто втомилися. Мабуть, тому…
Він мав рацію, ми втомились, дуже втомились, усе це тривало надто довго, і ми не знали, скільки ще триватиме, здавалося, ще трохи — і нам кінець, нерви часом уже не витримували, ось я мало не застрелив Крука — його врятував випадок і те, що в мені жевріла слабенька надія: не все ще втрачено; але наступного разу за схожих обставин нерви можуть не витримати напруження, і тоді справді всьому кінець, отже, я мушу завжди про це пам’ятати, треба повсякчас пам’ятати, що тільки спокій і витримка допоможуть нам уникнути загибелі.
Монтер дістав пачку сигарет, я взяв одну. Він запалив сірника і дав мені прикурити.
— Що це в лихої години скоїлося з поїздом?
— Цілий день сипав сніг. Мабуть, колію занесло. Поїзд застряг у заметах і тепер пробивається до станції.
— А час летить.
— Летить. І нас тут щохвилини можуть застукати.
— Сьогодні облави не буде.
— Ти певен?
— Відомості з надійного джерела.
— Але є Вовк.
— Ну?
— Коли він натрапить на нас тут, на пероні, ми засипались.
— Мої хлопці не спускають його з ока. Якщо він схоче вийти на перон, нас попередять.
— Тут навіть ніде сховатись.
— Не хвилюйся, Похмурий. Він зовсім не такий небезпечний, щоб нам від нього ховатися.
— І все-таки. Адже він стріляв у тебе.
— Сьогодні не насмілиться.
— Але може привести поліцію.
— Сьогодні навряд. Він так нарізався, що світа божого не бачить. Навіть якщо вилізе на перон, все одно не помітить нас у цім натовпі.