Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи

Як ми ще продемонструємо на практичному прикладі трохи далі (з діалогу Платона «Тімей»), Платон, як згодом і євреї, вірив у світле минуле й у занепад як прояв прогресу цивілізації, що дуже гарно підсумував Поппер: «Будь-яка соціальна зміна — це симптом корупції, занепаду й дегенерації. На думку Платона, цей основний історичний закон становить частину закону космосу — закону, який можна буде застосувати до всього створеного й винайденого. Усе непостійне, винайдене уже наперед приречене на занепад»[387].

Втім, «Платон вірив, що закон історичного призначення, закон занепаду може зламати моральну волю людини з допомогою людського розуму»[388]. І саме в цьому розумінні він вводить наукову програму, покликану знову відкрити людям цей блаженний стан. Так Платон приніс Європі програму прогресу: науку.

Місто, цивілізація і золотий вік

Місто (населений пункт) були у Давній Греції символом прогресу, хай і в трохи іншому розумінні, ніж ми спостерігали в шумерів чи євреїв. Усе добро й зло йде від людини, дику природу вже давно не можна вважати оселею зла. Крім того, античне суспільство безперечно бачило свій прогрес у гармонії з розвитком державного ладу. У вченні Платона й Аристотеля філософ такий важливий саме тому, що він бачить, як влаштовано космос, і радить містам і людям, як наблизитися до цього порядку. І така світська річ, як влаштування міста-держави, підпорядковувалася філософії бачення всесвіту.

Цікава також паралель з міським і сільським населенням. Люди, живучи поза містом, були нецивілізованими, не вміли ані читати, ані писати. Це розуміння відповідає й тому, що на цих «простих людей» (тобто людей, які нібито вміли постійно жити в нецивілізованій гармонії) не поширювався гнів богів. Як говорить Тімей в однойменному діалозі Платона[389]:

Але щоразу, коли боги знову водами очищують землю й насилають на неї потоп, врятуватися вдається пастухам у горах, тоді як мешканців міст потоки зносять у море... Вони знову й знову насилають на вас у визначений час бурхливі потоки води, мов чуму, і залишають на землі лиш людей, що не вміють писати й не знаються на мистецтві, тому ви знову омолоджуєтеся і нічого не знаєте ні про наше, ні про своє минуле.

І в цьому випадку ми зустрічаємося з уявленням, що цивілізація, окультурення, дорослішання людської дитини відбувається у містах. І тут ми знаходимо паралель з «дитячою людиною», яка, очевидно, ще не несе в собі інтерналізованого (звичного) конфлікту між добром і злом, і як тварина (чи дитина) «робить собі, що хоче», і немає в неї жодних внутрішніх бар’єрів, а лише зовнішні (природні, батьківські). Здається, і греки вірили, що колись існував період, час, коли людина жила в гармонії з «простим я хочу, яке виходить із нашої тваринної природи», як пише Джозеф Кемпбелл[390]. Здається, що це був час, коли я хочу перебувало в досконалій гармонії з мав би, які пізніше розділилися в процесі культуризації, де ми виховуємося на тому, як бути природно неприродними, тобто мати неприродні бажання (мав би).