Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи

Платон вбачає в надмірності бажань принцип занепаду й лікує його встановленням нової ієрархії. Філософ править на благо всіх, скеровує до скромності всі суспільні стани, сам не володіє нічим — і що вище хтось стоїть, то менше в нього речей у приватній власності. Прогрес полягає у не-споживанні, а також у не-продукуванні. Тобто Платон апелює до чи розраховує на добровільну скромність людей при владі та на те, що вдасться побороти тенденцію до нагромадження статків, що, якщо дивитися на світ очима економістів, може бути такою ж проблемою, як і пізніші середньовічні заклики до аскетизму (попередником яких був Платон).

Прогрес

Разом з тим Платонове бачення ідеальної держави кидає світло й на його бачення суспільного прогресу. На думку Платона, недостатньо спрямовувати суспільне життя та орієнтацію суспільства як цілісності лише відповідно до загальноприйнятих правил. Суспільству потрібні регулятивні ідеї, спільне бажання, цілі, на які можна орієнтуватися. Однак платонівське бачення суспільства, де батьками дітей є всі громадяни суспільства й виховує їх держава під керівництвом філософів без власності, — це зовсім не заклик до негайного, брутального встановлення такого порядку. Це ідеал[382], який повинен переманювати суспільство від родинної протекції та кровних зв’язків на бік упорядкування, де всі мають рівні можливості проявити себе, не обтяжуючи родинним бекґраундом свої якості, на основі яких людину ставлять на найбільш підхоже для неї місце в суспільстві, що і є найвигіднішим рішенням для всіх[383].

Між іншим, ідеальні лідери в ідеальному суспільстві Платона, наприклад, борються з розпусними спокусами, які відволікають їх від пошуків вищого добра. Мова йде не лише про майно, й, наприклад, про секс. Як пише Роберт Нельсон:

Платон і римо-католицька церква усвідомлювали, що сексуальні зв’язки можуть викликати в людей сильні почуття власності, які можуть бути ще глибшими, ніж почуття, пов’язані з володінням приватного майна. Платон у «Державі» вирішив це питання так, що відкинув присвійний елемент, заборонивши шлюб та інші обмеження вільної сексуальної поведінки, паралельно зробивши дітей спільною власністю всієї громади (мати не повинна була знати ідентичність своєї дитини). Римо-католицька церква вибрала ще об’єктивніший підхід, коли, навпаки, встановила для своїх священиків і черниць суворий целібат, намагаючись так забезпечити, що їхня відданість не буде належати нікому іншому, ніж Богу й церкві[384].