Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи

Корисність добра та зла

Тобто за допомогою МахО ми можемо пояснити ті самі явища, що й у випадку Махи, проте до того можна ще й пояснити ширший контекст такої поведінки. Якщо ж ми хочемо вважати теорему МахО абсурдною (якою вона до певної міри справді є, тому що її неможливо спростувати, як ми побачимо в другій частині книги), тоді абсурдною має бути й теорема Махи. Просто в припущенні МахО це краще видно. Можливо, саме тому економіка ховалася за Махи: щоб це не аж так впадало у вічі.

Те, що ми не робимо певні речі заради миттєвого й однобокого Махи, на позначення чого Аристотель використовує термін «насолода», можна продемонструвати на одному прикладі. «Водночас чимало справ ми робитимемо старанно, хай це й не принесе жодного задоволення, наприклад, дивитися, згадувати, знати, володіти доброчесностями. І не має жодного значення, чи супроводжується це з необхідністю задоволення чи ні, тому що ми обираємо ці речі, навіть якщо задоволення від них не виникає»[425]. Ми хочемо ці речі просто тому, що вони хороші, а хороші вони тому, що належать людськості. Тобто людина — більше людина, коли вона бачить, пам’ятає, знає, є доброчесною.

Ми відчуваємо корисність, тобто відчуття насолоди чи радості у нас буває, якщо нам вдається досягти хорошої цілі. Корисність саму собою доволі складно назвати ціллю, ціль — це добро, а корисність — це його побічний продукт, екстерналія. Те, що людині потрібно, — це також джерело насолоди та щастя (наприклад, їжа); так влаштовано наш світ. Ми їмо не заради насолоди, але насолоду за трапезою все одно відчуваємо.

Аристотель точно б протестував проти сучасного підходу, коли ми максимізацію корисності автоматично сприймаємо за властивість людської природи. Простіше кажучи, найбільшою чеснотою Аристотель вважає стриманість, «бо зло... належить безмежному»[426], і навпаки, «благо — конечному.., надлишок і недостача властиві зіпсутості, а дотримування середини — доброчесності»[427]. Тобто йдеться не про максимізацію корисності, як стверджують епікурейці; і навіть не про мінімізацію, а про дотримування середини. Ціль — десь посередині. Наведімо приклад: «Що стосується давання майна і його придбавання, то дотримуватися в цьому середини — щедрість, а надлишок і недостача — марнотратство і скупість»[428]. Або ж у більш загальній площині: «Так само і з розсудливістю... зазнавши всякого задоволення і від жодного не утримуючись, стають розбещеними, а сторонячись, як неотесані, усякого задоволення, — якимись нечутливими. Отже, надлишок і недостача згубні для розсудливості і мужності, а середина — благотворна»[429]. «Тому надлишку і недостачі всякий знавець уникає, шукаючи середини і обираючи для себе [саме] її, причому середину не самої речі, а середину для нас»[430]. Тобто не максимізацію будь-якою ціною, але рівняння на середину!