Третій рівень. Короткі історії

1

Доньці щойно виповнилося вісім.

З усього доступного для її віку друкованого слова вона обрала собі програму телепередач. Війні Пух, коти Матроскін та Леопольд, навіть Вовк із Зайцем не були її героями. Днями вона могла дивитися на мальованих персонажів, у котрих рухається лише рот. Якось вона видала дідусеві, скрививши мармизку: «Я з’їм твою печінку, придурку!». Якби Рибак умів писати статті, він неодмінно виступив би в пресі зі своїми думками про методи виховання сучасних дітей. Там буде, серед усього іншого, задекларовано: «Або ховайте від них телепрограму, або не ставте телевізор у кімнату, де спите».

— Я хочу подивитися концерт Потапа і Насті!

Рибак ніяк не міг пригадати, чим він сам цікавився у вісім років. У цьому віці ще немає зацікавлень, характерних для певної статі. Хлопчики можуть гратися в ляльки, перукарні та «магазин», а дівчатка копати разом з хлопцями м’яча чи обстежувати довколишні підвали. І не скажеш же доньці, що програма не для дітей, не проканає, дітвора нині розумна.

— Який там дурний Потап!

— Сама ти дурна!

Рибак відважив дитині легенького, проте відчутного запотиличника.

— Ти як з мамою розмовляєш? Все Катька, це від неї…

Сусідська Катька акуратно повторювала за своїм батьком усі слова, якими він беззлобно і безадресно користувався в побутових розмовах. Його це спочатку забавляло, та потім сусіди присоромили. Менше матюкатися він не став, просто сварив та лупцював Катьку, коли чув від неї щось подібне. З дитячого протесту вона вживала матюки в розмовах з друзями, подругами, однокласниками.

— Чого ти на дитину визвірився?

Рибак, що вже святкував перемогу, бо донька нагрубила мамі і мусить бути покарана, отже — ніякого Потала, тепер зрозумів помилку. Треба було, аби дружина сама дала грубіянці по задниці, тоді б точно ніякого Потапа, і взагалі — телевізора. А так мама свариться на деспота — батька. Ну хіба це життя?

Колись Рибак вчився на філологічному факультеті.

У роки пробудження національної свідомості та сплеску національно-визвольної боротьби він посварився з п’ятдесятитрьохрічним викладачем мови. Той вимагав, аби Рибак змінив прізвище і називався «Рибалка», навіть не хотів приймати у студента з лексично неправильним русофільським прізвищем заліки, курсові та іспити. Попри це Рибака мало хто називав на ім’я, навіть дружина. Само собою, донька вже кілька разів на запитання: «Як тата звуть?» гордо відповідала: «Рибак!». Донедавна вона погано вимовляла «р», і від «Либак» присутні вибухали непристойним реготом. Коли дружина хотіла його позлити чи подражнити, теж так говорила.