Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

1 грудня 2013 року люди вийшли на вулиці на захист своєї гідності, свідомі цієї цінності. Європа була для них лише символом такого стану речей, за яких нічого подібного статися не могло. Системи, у якій право людини та її гідність є неминущою цінністю. Має рацію той, хто сказав, що вночі 30 листопада Євромайдан закінчився, а Революція гідності почалася. Так само, як і той, хто називає дебютом Революції гідності Врадіївський марш, що переріс у серію погромів міліцейських райвідділків. Це було повстання проти системи насильства й беззаконня, приниження і примусу, яку вибудовувала, плекала і на яку спиралася українська пострадянська влада. Ця система не була створена особисто Віктором Януковичем, але саме він зробив її довершеною і абсолютно нестерпною. Янукович мстився Києву і всій країні за Помаранчевий Майдан 2004-го — і дістав у відповідь новий Майдан, який знову позбавив його влади.

У ті дні церква вкотре опинилася в епіцентрі подій. І знову, немов туза з рукава, влада викинула на стіл уніатів. Це дуже точно відобразило умонастрої й характер псевдоукраїнської влади — саме греко-католиків звинуватили у «надиханні заколоту». Влада вимагала від керівництва УГКЦ прибрати молитовні намети й припинити служби на Майдані під загрозою санкцій аж до заборони її діяльності взагалі. Кожному, хто хоч трохи цікавився цим питанням, було відомо, що молитовні намети міжконфесійні, а не греко-католицькі. Утім, сам тон документа був занадто істеричним і видавав сум’яття. Звинувачення уніатів було скоріш рефлекторним — треба ж когось звинуватити і зробити об’єктом розправи задля залякування решти. Характерно, що цей суто московський рефлекс проявився в поведінці української влади. Можна було б відзначити цей факт, як «першу ластівку», яка видавала «руку Москви», що водила владою в Києві, яка передвіщала і «Кримнаш», і війну на Донбасі.

— Чому наші стосунки з Росією такі драматичні? — питала я у Блаженнішого в ті дні (ми з ним саме працювали над книжкою бесід «Гідність Адама», але розмова сама собою весь час крутилася навколо подій у країні).

— Тому що ми різні, — відповідав він. — Ми, українці, усе ж таки наділені європейським духом. Ще за княжих часів ми підтримували контакти з Європою. Ми європейська нація — не лише Галичина, що була частиною Австрії, а й Східна Україна. Усі українці мають європейські риси поведінки і здібність використовувати свої таланти. Може, я ідеалізую, може, помиляюся. Однак подивіться, як Росія повелася з нами після Майдану? Вона на нас напала. Ми б таке зробили? Ні. Вона ж зробила й оком не змигнула. Російська пропаганда, державна поведінка — ми б так не змогли. Це не є поведінка нормальної, культурної — у європейському сенсі — держави. Росія так поводилася століттями. Росіяни традиційно впевнені в тому, що все залежить від батюшки-царя… Гадаю, якби в Росії церква стала більш самостійна, усе там могло би скластися дещо інакше. До неї б потягнулася інтелігенція. Бо, на жаль, там інтелігенція більшістю далека від церкви. РПЦ спирається не на високоосвічених людей, а на простолюддя — побожних добрих людей, які задовольняються тим, що їм дають. Вона не має підтримки інтелігенції, бо церква виглядає державним органом, а не духовним співробітником».