Любомир Гузар. Хочу бути Людиною
- Автор: Щоткіна Катерина
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-883-8
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Любомир Гузар. Хочу бути Людиною». Краткое содержание книги:
Тон цих звернень дійсно задало керівництво УГКЦ. Православні, звісно, діяли прямо: відверто солідаризувалися з певним політичним крилом. Іноді навіть більше, ніж відверто: у деяких парафіях УПЦ МП відкрито агітували за провладного кандидата. Це був перший гучний дзвінок про те, що Москва свою «церковну присутність» в Україні може задіяти як політичну силу. На жаль, цей «дзвіночок» проґавили.
Можливо, саме те, що Гузар підійшов до ситуації виважено, не кинувся в очевидний, здавалося б, для греко-католика політичний союз (натомість у своїх закликах відмовився від конкретних імен і зосередився на діях та ідеях), справило таке гнітюче враження на промосковських опонентів. По-перше, це були цілком інші правила політичної гри, які їм рішучо не годилися. Пострадянська політична культура тримала в фокусі людей, або, радше, певні маски та ролі, які вони розігрували на політичній сцені. Тут не йшлося про ідеї, програми чи стратегії — тільки про особистості. По-друге, за його закликами опоненти вгадували (або вигадували) якусь гру, занадто тонку й складну для них. Гузар поставав у їхніх роздратованих виступах типовим єзуїтом-інтриганом, який за високими промовами приховує хитрий і хижий розрахунок.
Характерно, що саме після Помаранчевої революції в російських церковних колах заговорили про те, що Гузар може стати наступником папи Войтили: «папою часто стає саме сірий кардинал», «папа знову буде зі Східної Європи» — лунали більш ніж прозорі натяки. Утім, натяками все не обмежувалося: деякі російські «православні аналітики» прямо вказували на те, що саме постать Любомира Гузара найбільше відповідає всім умовам.
Події Помаранчевої революції як ніколи гостро поставили питання про місце церкви в суспільстві. Те, як нахабно влада використовувала «церковний ресурс», проштовхуючи свого кандидата віруючим безпосередньо в стінах храмів, обурило багатьох, зокрема самих вірних. Як то часто буває в період революцій та інших соціальних переломів, дуже багато таємного і напівтаємного раптом вийшло з-під споду. Так сталося і з церквою та її зв’язком із політикою. УПЦ МП виявила себе «церковним ресурсом», а греко-католики з «автокефалами» з’ясували, що в них є багато спільного. Між слухняним підписанням звернення на підтримку президента в період «України без Кучми» і Помаранчевою революцією минуло лише три роки, але приклад того, що владі можна сказати «ні», поданий Блаженнішим Любомиром, не був утрачений намарно. Якщо 2001-го «ні» зміг (чи вважав за потрібне) сказати лише Гузар, то 2004-го «ні» не змогла сказати тільки церква Московського патріархату. Та й у ній — не всі.
У ті дні церкви знайшли й чітко окреслили своє місце в соціально-політичних процесах: церква відокремлена від держави, але не від суспільства. Вона є і діє там, де є її вірні, вона говорить із ними про те, що для них важливо. «Церкви молилися за чесні вибори, — пояснював свою позицію Гузар. — Але вибори виявилися сфальсифіковані. Влада обдурила народ — і народ запротестував». Тому деякі українські церкви, зокрема, УГКЦ, попри тиск із боку влади, навіть не подумали засуджувати Майдан. Навпаки, вони були поруч із учасниками протестів або, краще сказати, разом із ними. На Майдані стала очевидною ще одна правда: церква — це не стільки єпархія, скільки народ Божий.
Слова про людську гідність перекидають місток від Помаранчевої революції до більш драматичних подій Євромайдану. Помаранчевий Майдан став прологом Революції гідності або радше вони виявилися ланками одного ланцюга. Те, що не закінчив Помаранчевий Майдан, вилилося в Революцію гідності.