Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
Барбу рідко коли програвав. Навіть тоді, коли йому довго не щастило, він все-таки під кінець забирав усі гроші. Шифрувальники вбачали в цьому якесь шахрайство.
Але хоч як вони не старались, все-таки ні разу не спіймали його.
Барбу і на цей раз повів свою давню розважальну тактику.
Програючи, не втрачав хорошого настрою. Байдуже кидав гроші на стіл, нахваляючись кінець кінцем «обчистити» їх усіх. І справді з якогось часу починав вигравати. Купка банкнот біля нього все збільшувалась.
— Бачили? Казав же я вам, що обіграю всіх. А от з тебе, старий, я, напевне, здеру й останні кальсони.
Бурлаку зміряв його сердитим поглядом і, кинувши карти на стіл, запалив знову.
— Ех, старина, не дбаєш ти про себе! Невже хочеш отруїтися цим тютюном? — глузував далі Барбу.
— Заткни пельку, дурню! Не теревень стільки!
— Отруїтись тютюном? Дурниця! Боюсь, що ти можеш зовсім підірвати своє здоров'я! Врятувався від передової і занапащаєш себе, потягуючи цю смердючу махорку… Їй-богу, жаль мені тебе! А чому? Бо я виграю в тебе оці нікому не потрібні гроші. Знай, братику, що гроші, як ті жінки… Чим байдужіший ти до них, тим легше вони тобі даються. Бери приклад з мене. Я не жадібний на ці папірці, через те й виграю. А в тебе аж слина котиться, коли побачиш їх. Ось вони й пливуть з твоїх рук. Даремно ти просив Улю сидіти поруч. Хай краще він відсунеться трошки. Може, тоді й пощастить…
— Не турбуйся. Я зараз піду спати, — відповів Уля, бо йому й справді хотілося сьогодні лягти раніше.
Однак він не підвівся одразу. Тримав бубнового туза і розгладжував його в руці. Раптом увагу Улі привернув рисунок на зворотному боці карти. Спершу він навіть не збагнув, що його так зацікавило. Звичайнісінькі лінії, як і на всіх гральних картах. Не надаючи цьому особливого значення, Михай намагався збагнути, що ж його тут так здивувало.
І в ту ж мить пригадав випадок, коли йому довелося бачити таку саму карту. Він їхав тоді нічним поїздом до Парижа в одному купе з двома гітлерівськими офіцерами. Біляві, круглолиці молоді унтери поводились дуже нахабно. Вони говорили голосно, весь час реготали, не звертаючи уваги на інших пасажирів, які через них не могли заснути.
Цілий вечір грали в карти. Десь опівночі, похапливо зібравши свої чемодани та пакунки, зійшли на невеличкій станції.
Вранці Уля прокинувся і побачив на сусідній лавці загублену карту. Взяв її двома пальцями, наче якусь заразливу річ, і викинув у вікно.
І ось зараз Уля побачив той самий рисунок.
«Зрештою, це не так уже й важливо», — подумав він, все ще тримаючи в руках бубнового туза.
Та й справді у нього не було підстав надавати цьому фактові важливого значення. Адже всім відомо, що під час союзу з Гітлером Румунія була переповнена німецькими товарами. Не виключена можливість, що гітлерівці серед інших дрібничок привозили взамін за пшеницю та нафту й карти.
Думаючи про це, Уля неуважно стежив за грою своїх товаришів.
— А чиї ж це? — запитав він байдужим, тоном.
— Барбові! — пояснив Мардаре. — Він знає їх, як свої п'ять пальців. Ти думаєш, чому він завжди виграє. Тут якісь чари…
— Може, й так, — посміхнувся Барбу.
Бурлаку розсердився:
— Мардаре має рацію. Я розумію, людині може пощастити раз, два, десять… Але коли вигравати завжди? Він же ніколи ще не програвся. Тут справа не чиста.
— Гей, гей, старина, на тебе, їй-богу, не можна сердитись. Якби мене назвав шахраєм хтось інший, то я стукнув би його по голові. А тобі прощаю. Бачу, що ти сказав це із злості, бо скоро зовсім програєшся. От коли б ти зараз почав вигравати, то вже не підозрівав би мене… На знак того, що я не серджусь, даю тобі сьогодні карти, можеш покласти їх на ніч під подушку. Можливо, тоді й пощастить у грі…
Бурлаку, нічого не відповівши, знову зміряв його поглядом.
Уля вирішив помирити їх.
— Щоб не сваритися, викиньте їх до біса і дістаньте інші, — сказав він.
— Спробуй знайти, ми поставимо тобі могорич! — відповів з іронією Барбу. — А тим часом давай сюди бубнового туза, не бомбардуй його щиглями. Моя черга роздавати.
Уля машинально подав йому карту і підвівся.
— Ну, старина, бажаю тобі щастя! А я йду спати, обридло вже «уболівати» за тебе.
Трохи згодом, розстилаючи постіль, знову уявив той рисунок.
«Не пошкодило б перевірити, чи продаються такі карти в Румунії», — подумав він.
В цю мить обізвався Пеліною, який саме одержав листа від дружини:
— Послухай, Барбу, тобі передає привіт Алчибіаде Стоян… А я й не знав, що ви знайомі…
Почувши це ім'я, Барбу ледь помітно здригнувся.