Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
Він говорив запально, майже кричав. І, може, саме тому його знову здолав кашель. Давши йому трошки заспокоїтися, Уля запитав:
— Виходить, ти хортіст?
— Так! — гордо кивнув він головою.
— А Катуска та її чоловік?
— Теж!
— І чим же ви тут займалися?
— Усім, що могло хоч у найменшій мірі пошкодити вам. Боротися можна і в тилу, не тільки на фронті.
— Як саме?
— Ну, скажімо, різні там диверсії.
— І ви здійснили їх багато?
— Ні, не дуже! Не встигли.
— Ну, чимось уже можете похвалитися?
— Облишмо це. Із скромності я не хочу говорити про наші успіхи.
— Добре! Я не наполягаю. Скажи тоді, чи багато є таких патріотів, як ти і твої однодумці?
— Та напевне!..
— В такому разі мусить бути і якийсь ватажок, що координує діяльність цих, скажімо, диверсійних груп. Назви його нам, і ти врятуєш собі життя.
— Ви вже знаєте, що мені однаково помирати. Та, зрештою, якщо і є такий керівник, то я його не знаю. Я слухався тільки свого шурина.
— Тоді скажи, де він зараз?
— Я ж говорив, що вони з Катускою перейшли фронт.
— Отже, ти хочеш примусити мене повірити, що чоловік Катуски — твій шурин?
— А чому б і ні? Навіщо мені тебе обдурювати?
— Виходить, ти рідини брат Катуски?
— Так! А втім, вона й сама це тобі говорила.
— Звичайно! Але ж Катуска і свого чоловіка видала за батька. Як я можу повірити, що вона не збрехала й про тебе… Однак продовжимо нашу розмову. Ти, напевне, маєш якусь освіту? Чи ж не так?
— Я студент політехнічного інституту. Звати мене Тот Йозеф.
— А як ім'я твого шурина?
— Галич Михалі.
— Виходить, юначе Йозеф, уся ваша сім'я записалася в «патріоти»!..
Косоокий, відчувши іронію, зміряв капрала ненависним поглядом.
— Тепер мені хочеться дізнатися, — питався далі Уля, наче не помічаючи злих вогників у очах парубка, — навіщо ви заманили мене в ту хату?
— Щоб убити… І ти був би не першим. Цілих два місяці ми йшли за фронтом, і за цей час зникло чимало ваших солдатів.
— Добре, а чому ви вибрали саме мене?
— Це примха Катуски. Зрештою, вона заманювала лише тих, хто їй подобався. Якщо говорити правду, то ми з шурином не дуже й зраділи. Краще вже знищити ворожого офіцера, ніж солдата… А проте ти зумів утекти.
— Мабуть, ви тоді розізлились…
— Я навіть і зараз не збагну, як воно сталося. Ти ж поводився так, наче й не підозрював небезпеки. Це й збило нас з пантелику. Принаймні мені ти видався великим йолопом. Навіть стало жаль тебе…
— Поглянувши на ваші пики, я зразу про все й здогадався. Однак мене цікавить зараз інше. Ти сказав, що ви два місяці йшли за фронтом. Та хіба не зустрічалося вам за цей час якихось перешкод? Невже ніхто ні разу не спитав у вас документів?
— Наче солдатам було до нас!.. А втім, ми просувалися як переміщені особи. Це нам доводилось говорити і в тих селах, де ми спинялись.
— А хто в цьому селі впустив вас до себе?
— Тут підозри зайві… Не витрачай даремно часу. Кінець кінцем, ми тільки два дні перебули в тих людей. А потім випадково натрапили на порожню хату. Примар дозволив нам жити в ній, поки фронт не просунеться далі. Ех, коли б не ця невдача з тобою… — Тот Йозеф надовго закашлявся. — А чи не можеш ти менше курити? Дуже мені вже шкодить дим!
— Добре, я не буду… Кінчай свою розповідь! Що було б, якби вам вдалося вбити мене?
— Ми тоді розгорнули б свою діяльність. Кращого місця, ніж та хата, й не треба. Люди зникали б у ній, безслідно. Але ми зазнали невдачі. Твоя втеча, сказати правду, нас не стурбувала. А проте потім стало відомо, що в селі почалися обшуки. Звичайно, в таких випадках не дуже довіряєш чужим людям. Отож, щоб врятувати свою шкуру, ми й заховалися в кукурудзі. Другого дня почули, що нас розшукують і по сусідніх селах. Становище стало скрутним. Михалі запропонував перейти лінію фронту. Катуска підтримала свого чоловіка. Кінець кінцем, мусив погодитися і я. Кілька днів ми вивчали розташування позицій і зрештою знайшли одне підходяще місце. Але нам знову не пощастило, зовсім несподівано натрапили на патруля. Тоді я почав стріляти, щоб прикрити їхню втечу. Хитрість моя вдалася. Побачивши, що Катуска й шурин уже далеко, я здався. Принаймні мені приємно, що, пожертвувавши собою, я врятував їм життя. Та коли поміркувати, то це й не пожертва. Адже я й так приречений до смерті. Хіба ж не однаково — вмерти зараз чи через місяць або два?
Косоокий вимовив останні слова без найменшого суму.