Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
І хто вставав від столу без лея в кишені, навіть не шкодував. Гравці-невдахи часто позичали гроші у тих, кому в цей вечір щастило, і не раз тому, хто роздавав гроші з щедрістю багатія, доводилось, у свою чергу, брати їх в борг у іншого.
В цей вечір за столом сиділи Бурлаку, Барбу, Томеску та Мардаре. Спокійно підкидаючи карти, вони спідлоба зиркали один на одного, наче борці на помості.
Уля любив тільки дивитися, як грають інші. Але зараз він не відчував насолоди і в цьому. Інше не виходило йому з голови: Михай думав про недавню розмову з Бурлаку. Коли повертався ввечері додому, його раптом зупинив сержант.
— Гей, Уля, — гукнув він, — почекай, хочу тобі щось сказати.
— Я слухаю тебе, старик!
— Така дивна історія, братику!
Уля нишком поглянув на нього. Бурлаку й справді був чимось стурбований.
— А що саме?
— Мені здається, що я божевільний…
— Дивись, старик, коли весь час думати про це, то можна й справді з'їхати з глузду. У нас один учень у школі теж вбив собі в голову, що він божевільний, і потім таки здурів. Колись я розповім тобі…
— Пам'ятаєш, я недавно говорив, що в мене загубилась фотокарточка?
— Авжеж, пам'ятаю!
— Ну от!.. А сьогодні я взяв свій військовий білет, щоб покласти в нього кілька листівок. І знаєш, що я побачив? Моя фотокарточка приклеєна на місці. Просто не повірив своїм очам. Невже мені тільки снилося, що вона пропала? Може, я відразу й заспокоївся б, якби не пригадав подробиць… Більше того, я ж розповідав про це й тобі… Скажи, братику, правда це чи ні?
— Так, старина, ти говорив мені! — відповів Уля. А сам подумав: «І навіщо оті теревені»?
— І от я, мабуть, збожеволів…
— Що-о-о?
— Коли це не сон і тим більше якщо я й тобі розповідав про зникнення фотографії, то виходить, що я насправді дивився на неї і не бачив. Скажи ж тоді, чи може це статися з людиною, коли вона в повному розумі?
— Не мели дурниць, старик. Якщо заб'єш собі голову такими дурницями, то збожеволієш, як і Сачердоцяну.
— А хто це такий?
— Мій шкільний товариш, що з'їхав з глузду від самих думок про божевілля. Я вважаю, що ти загубив-таки фотокарточку. А хтось знайшов і…
— То чому ж її мені не передали?
— Слухай і не перебивай… Отже, хтось її знайшов, може, навіть Мардаре, наш весельчак і жартун. І не повернув, бажаючи трохи поглумитися. Але ти поводився зовсім спокійно. І він розміркував, що коли просто віддати її тобі, то це не буде смішно. Вирішив приклеїти на місце, щоб ти, помітивши її, відразу й жахнувся. Як бачиш, це так і вийшло.
— Ех, Уля, Уля, твоє пояснення шите білими нитками, — з тим же сумнівом промовив Бурлаку. — Бачачи мій спокій, він подумав би, що я нічого й не знаю.
— Умгу! До деякої міри ти маєш рацію. Але це єдине моє припущення. І в кожному разі воно ближче до істини, ніж твоє базікання про божевілля. Бо ти, брате, в повному розумі, як і всі наші шифрувальники.
Бурлаку промимрив щось собі під ніс і виплюнув недокурок, що вже пік йому губи.
Уля наддав ходи. А зайшовши на квартиру, вийняв з ранця військовий білет і аж свиснув від подиву: фотографія була на місці.
«Ех, старина, старина, — згадав він недавню балаканину Бурлаку. — Тепер я розумію, навіщо ти плів оті нісенітниці. Хитрий, як лисиця. Але на цей раз тобі вже не уникнути розстрілу».
І зав'язав свій речовий мішок.
Гра йшла далі… Щастя було примхливим, і заяложені карти переходили з рук у руки.
Барбу Васіле, поклавши на кін свої останні гроші, виграв чималу суму у Мардаре. Тим часом Бурлаку знову почав програвати. Купка грошей, що лежала біля нього, помітно зменшувалась. Він час від часу мацав їх рукою, наче перевіряючи, скільки ще зосталося. Дуже нервуючи, Бурлаку палив цигарку за цигаркою.
Взагалі в таких випадках шифрувальники ставали дратівливими. Один тільки Васіле Барбу завжди поводився спокійно. Надто потайний, він наче скупився на слова. Говорив лише тоді, коли вже не можна було мовчати або коли випадала нагода когось уколоти. В'їдливість і мовчазність визначали його серед інших хлопців. Та досить йому взяти в руки карти, як він зовсім змінювався, ставав веселим і балакучим. Обличчя відразу яснішало, в очах з'являлися вогники. Він увесь час дражнив партнерів, дотепно жартував, розповідаючи смішні анекдоти. Базікання Барбу починало зрештою дратувати інших гравців, особливо тих, до кого щастя оберталося спиною. Вони сердилися, а від цього робили ще більше промахів і вже не могли відігратися.