Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.
- Автор: Дяченко Петро Гаврилович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Стікс
- ISBN: 978-966-2401-00-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.». Краткое содержание книги:
У спогадах Петра Дяченка переважають описи боїв проти більшовиків, махновців та денікінців.
Події відбуваються на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької та Чернігівської областей, а також у Румунії.
Рекомендовано Історичним клубом ''Холодний Яр для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах України.
3 жовтня. На фронті — незначна гарматна і рушнична стрілянина. Полк відпочивав.
О 4-й годині полк із пластунами і 1-ю бригадою Запорожців, яка тим часом підійшла до Терлівки, рушили в наступ на Летичів. Майже одночасно ворожа піхота контратакувала в напрямку на Терлівку з наміром захопити переправу на р. Вовк і відрізати частини, які пішли на Летичів. Намір був слушний, але його ударемнили батареї Чорного полку, які вже стояли на позиції на схід від Терлівки. Своїм барабанним вогнем змусили ворожу піхоту до безладного відступу.
У той час під Летичевом кипів бій. Ворог чинив жорстокий опір, але до 7-ї години вечора мусив віддати м. Летичів і відійти на с. Вербка. Темрява припинила переслідування.
Полк заночував у Залетичівці (тепер у складі Летичева. — Ред.) разом із пластунами, батареї — у Терлівці. Вночі застава зловила червоноармійця, що їхав до групи військ, яка вчора билася під Летичевом, віз їй наказ далі не відступати. Над ранок 4 жовтня наш роз'їзд зловив трьох ворожих вершників, що теж везли наказ, такого змісту: "Сьогодні ранком, що б там не було, попровадити наступ, забрати Летичів і відновити старі позиції". Сили ворога — до двох тисяч піхоти і до 500 кінноти.
Штаб [Запорозької] дивізії, діставши в руки ці документи, не встиг зробити відповідних розпоряджень, як ворог уже почав наступ. У першу чергу червоні почали велику гарматну підготовку. Наші батареї не відповідали, бо не встигли на позицію. Після гарматного обстрілу вийшли густі лави ворожої піхоти і до 300 шабель червоної кінноти. Крім того, Москалі значними силами лівим крилом знову намагалися відрізати Запорожців від переправи.
Коли частини [Запорозької] дивізії залишили вже Летичів, батареї Чорного полку відкрили вогонь із шести гармат та примусили червону піхоту тікати з передмістя Залетичівки. Дивізійні батареї [Семена] Лощенка чомусь мовчали. Відступали далі, бо на нашому правому крилі ворог загрожував обходом, а жодна наша батарея не дивилася в той бік.
Піхота відходила в повному порядку. Наші гармати знялися з позиції лише тоді, коли вже вся піхота перейшла на лівий берег. Останніми перейшли сотні пластунського куреня і, відразу розгорнувшись у лаву, не дали змоги Москалям перебратися на лівий берег річки.
Тим часом гармати Чорного полку кар'єром проїхали до лісу, що на захід від с. Рудня, де, ставши на позицію, обстріляли червоним кінноту, що колоною підходила до с. Терлівка. Ворог поза р. Вовк не посунувся. Полк до самого вечора стояв у лісі, а на ніч відійшов до р. Розсоха, де й заночував. Пластуни і наші гармати стали в с. Лисогірка.
5 жовтня полк розташувався в с. Розсохи. О 7-й годині ранку батареї виїхали на позицію на північний захід від с. Рудня.
Гостро відчуваєвся брак гарматних і рушничних набоїв. Із цього приполу дивізія не може наступати. Провіанту і фуражу теж немає. Ніч застана всіх на тих самих місцях.
Вранці 6 жовтня вислано роз'їзди на лівий берег річки Буг. На фронті весь день спокій, час від часу — невелика кулеметна і рушнична стрілянина. Ворог займав панівні висоти уздовж Запорожців. У бік Деражні весь день чути велику гарматну стрілянину.
7 жовтня, як і в попередній день, частини стоять на своїх місцях. Під вечір ворог обстріляв гарматним вогнем села Рудня, Заволоки (тепер у складі Летичева. — Ред.) і Горбасів.
8 жовтня серед Запорозьких частин почався голод, бо постачання нічого не давало. П'ятий день стоїмо на одному місці, й селяни вже не мають змоги прогодувати по 7–8 козаків в одній хаті.
Весь день спокій. О 6-й годині вечора, писав у своїх споминах поручник Гриць Іванюта, до обсерваційного пункту гарматного куреня під'їхав командир полку [Петро] Дяченко, який саме повертався зі шпиталю. Його супроводжували сотник Бутарин, сотник [Віктор] Дяченко та з десяток ординарців. Полковник Дяченко зупинив свій повіз біля обсерваційного пункту, де його вітав із приїздом командир куреня поручник Лазар і старшини-гарматники. Полковник щиро подякував за службу і прохав передати подяку теж і козакам. Вигляд він мав цілком здоровий, тримав себе по-старому — весело і впевнено, чого не можна було сподіватися після такого тяжкого поранення.
Пристрасть моя до стріляння виявилася і тут. Помітивши на ворожому боці вогнище (як видно, комунари грілися), наказав я поручнику [Іванові] Лазару, щоб погрів у свій спосіб. Коротка команда — і з далекого укриття обізвалися дві гармати — розрив гранат — і вогнища немає. Задоволений, поїхав далі.