Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.
- Автор: Дяченко Петро Гаврилович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Стікс
- ISBN: 978-966-2401-00-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.». Краткое содержание книги:
У спогадах Петра Дяченка переважають описи боїв проти більшовиків, махновців та денікінців.
Події відбуваються на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької та Чернігівської областей, а також у Румунії.
Рекомендовано Історичним клубом ''Холодний Яр для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах України.
У вечірні години полк [Чорних] отримав наказ відійти до с. Федірки, де стояв штаб Запорозької дивізії. Там отримав додатковий наказ перейти в с. Голохвости (тепер у складі с. Поляни. — Ред.), зайняти переправу на Мазурських хуторах і на 21 вересня почати наступ на Волочиськ. Усі гармати дивізії повинні були переправитися в Голохвостах через р. Збруч і з південного боку допомогти своїм вогнем здобути Волочиськ.
Поручник Броже о 9-й вечора вислав уперед 4-ту сотню, аби зайняла переправу на Мазурських хуторах. З цією сотнею пішла 2-га батарея полку під командою сотника [Дмитра] Ґонти. Пішли в напрямку с. Неміренці. Роз'їзд 4-ї сотні, входячи в село, наткнувся на кількох озброєних, що сиділи на колодках і вели розмову із селянами. На запитання, з якого вони полку, відповіли:
— Першого червоного козацтва.
Роз'їзд обстріляв їх і втік до сотні. Тієї миті гармати в'їхали до села, в якому було повно ворожої кінноти. Зупинилися в нерішучості, а потім звернули на польову доріжку, що вела до с. Голохвости. Невдовзі ворожий кулемет відкрив вогонь по гармашах. Йому відповів батарейний кулемет. За 10–15 хвилин полк в'їхав у Неміренці, ворог його зустрів кулеметним і рушничним вогнем. Полк на рисях проскочив греблю й полями пішов на Канівку, залишивши позаду кулеметну сотню та обози. Ворожа піхота із криками "ура!" кинулася на обоз. 3-тя сотня, яка була у прикритті, відкрила з коней вогонь, що дало змогу таборам і тачанкам повернутися і кар'єром гнати на с. Федірки, а звідтіль на Тарноруду. Ворожу кінноту стримувала наша 3-тя сотня.
Опівночі батарея прибула до с. Канівки. Глуха ніч. Переправи через р. Збруч і тут немає. Сотник Ґонта вирішив їхати на Тарноруду дорогою понад Збручем. Усіх морив сон, бо вже четверту добу не спали. Не доходячи з півкілометра до Тарноруди, при спускові з крутого схилу гори, через те що їздові дрімали, звалилася гармата, яка потягла за собою коней і людей. У непроглядній темноті тільки й було чути брязкіт падаючої гармати та крики козаків. Здавалося, що гармата придушила всіх. Кинулися рятувати, та виявилося, що цілі й коні, й люди. Зламався тільки дишель та погнулася скринька. Годині о 2-й батарея прийшла до Тарноруди, де з'єдналась із полком.
21 вересня від самого ранку під особистим керуванням командира димілії [Андрія Гулого] почали будувати міст через Збруч. Різали телеграфні стовпи, зривали дошки з підлоги розбитого будинку. Праця кипіла. До полудня був спокій. Спочатку показалися ворожі роз'їзди, а далі — наступ значних сил ворожої піхоти. Батарея стала на позицію і надзвичайно влучним вогнем затримала наступ, не даючи ворожим лавам зробити і кроку вперед.
Ворога затримували до 5-ї години пополудні, аби був готовий міст. Першими переправилися табори, гармати, за ними почала входити до села й піхота Запорозької дивізії.
Полк Чорних увесь час стояв напоготові на північному краю Тарноруди. Коли ворожа піхота досить близько підійшла до містечка, Чорні під проводом поручника Броже із криком "Слава!" пішли в атаку. Замиготіли шаблі, замайоріли на списах прапорці. Ворожа піхота кинулася тікати, але її наздогнали і почали рубати. Чоловік до 200 порубано, а більше сотні потрапило в полон. У цей час з'явилася ворожа кіннота, силою до 300 шабель, але не наважилася атакувати Чорних.
Коли полк повертався із трофеями, то піхота кричала: "Слава Чорним запорожцям!" Визнання власної піхоти — для кіннотників найкраща нагорода.
Полк відійшов до Тарноруди і, перейшовши о 8-й вечора Збруч, розташувався в с. Турівка.
22 вересня полк відпочиває, на фронті — незначна гарматна та рушнична стрілянина. Міст, збудований із такими зусиллями, піхота (запорозька. — Ред.) спалила. Надвечір помічено підхід ворожих сил до с. Мала Лука. Ніч минула напружено. Очікували наступу.
Наступного дня — відпочинок. Полк — у резерві. Перед полуднем повернувся до полку пластунський курінь — понад 200 багнетів. Враження курінь справляв дуже гарне. Люди добре одягнені й муштру знали, як видно, хорунжі [Гриць] Плужник, [Гнат] Стеценко і Черняїв часу не дармували. До куреня прилучили кілька десятків червоних, забраних у полон 21 вересня.
Пластунський курінь сформовано ще в Зимовому поході з полонених. Кадрами стали старшини і козаки Чорного полку, які щось "прошкробали", але переважно за малу дбайливість про коня. Натомість командир куреня хорунжий Плужник і його заступник хорунжий Стеценко, а також командир 1-ї сотні хорунжий Черняїв, прекрасні старшини, із вчорашніх комунарів зуміли зробити частину, гідну носити назву пластунів Чорного полку. Щоправда, пластуни часом забувалися і в наступі кричали "Дайош Варшаву!", бо так їх навчили в совєтських частинах, але не було випадку дезертирства чи переходу до ворога. Не раз їх атакувала ворожа кіннота, але вони завше відбивалися. Якось перед світанком верталася сотня хорунжого Стеценка з ар'єргарду і була атакована кіннотою, яка із криком "ура!" вже майже доходила до сотні, що перебувала в марші. Зустрінута цільними сальвами, мусила занехаяти подальшу атаку. Вислані патрулі ствердили, що то фроловці (3-й кінний полк Армії УНР, складений із донців та кубанців. — Ред.). Ця атака коштувала їм понад 20 убитих і поранених. Від того часу вже фроловці навчилися кричати "Слава!".