По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
Не минуло й п’яти хвилин, як тиша вибухнула пострілами, несамовитим собачим гавкотом. У пітьмі, наче нічна величезна зловісна квітка, розпустив свої світні тремтливі пелюстки вогонь.
Раптовий напад був вдалим. Сплячі вартові так і не прокинулись, їх знищили безшумно. Відразу ж запалали приставлені до хати й клуні снопи. Пулчинський присів на колодязну цямрину, підняв автомат, цілячись у вікна. Поручик випередив його, й дві автоматні черги злилися в одну. Задзвеніли розбиті шибки, почувся жіночий зойк, постріли. Собаки надривалися від зляканого гавкоту. Однак хата й клуня мовчали. Здавалося, там не було людей. «Христина помилилась, бандерівці ночують в іншій хаті чи, може, довідалися про підготовку нападу й пішли з хутора?» — промайнуло в голові ксьондза. Він відчув раптову слабість і мало не впустив з рук автомата. Видно, думка про можливу помилку виникла і в інших. Постріли чулися рідше, й раптом припинилися.
До колодязя підповз захеканий поручик, запитав розгублено:
— Що б могло статися, панотче?
Тут двері хати розчинилися, і з сінець вибігла молода простоволоса жінка в самій сорочці з дитиною на руках.
— Рятуйте, лю…
Справа від Пулчинського хтось дублетом вистрілив з мисливської рушниці, й жінка впала посеред двору, прикриваючи руками й головою дитину.
«Помилка… Що ми робимо?» — з жахом подумав ксьондз. Він ладен був схопитися, закричати, зупинити своїх людей, але в цей час із хати, стріляючи на бігу, вискочило двоє босих, напіводягнених хлопців з розкуйовдженими чубами.
Їх мало було не прогавили. Одного куля наздогнала біля воріт, другий устиг вибігти на вулицю, але його перехопили, звалили пострілом впритул.
З хати почали відстрілюватися.
— Пильнуйте добре, панове! — загукав поручик, — Стежте за вікнами й дверима!
Поручик пригнувся, підскочив до самої хати й кинув у вікно гранату. Притиснувшись спиною до стіни, він зачекав, поки граната вибухне, й лише тоді відбіг назад, в укриття.
З хати спробували вирватися ще декілька чоловік. Влучні постріли вмить наздогнали їх.
А клуня, що горіла з усіх боків, усе ще мовчала. Видно, добре випили хлопці, коли спали таким міцним, безпробудним сном.
Раптом обидві половини дверей розчахнулися, і з глибини клуні вдарив кулемет. Однак нападники давно чекали цього моменту. Пролунав безладний залп, кулемет відразу ж замовк, але з клуні з криком «Слава!» вискочило чоловік десять. В одного на плечах горів одяг.
— Гур-р-ра!! — вигукнув поручик.
Пулчинський знову натиснув на спусковий гачок. Тріск автоматних черг злився з грюкотом окремих пострілів. Освітлені, осліплені полум’ям, п’яні бандерівці були добрими мішенями для поляків. Два чи три з них відразу ж закрутились на землі, інші падали, швидко підхоплювались, пробували бігти, падали знову, повзли. Поляки розстрілювали, добивали їх із укрить.
Обличчя Пулчинського заливав піт. Перезаряджаючи автомат, він торкнувся до ствола й умить відсмикнув руку — ствол автомата розжарився. Це трохи витверезило Пулчинського. Він глянув на рожевувату пляму посеред двору, яка весь час бентежила його, притягала його погляд. Жінка лежала нерухомо, але дитина була жива. Розкривши в беззвучному плачі рот, воно совало голими ніжками й смикало закривавлений рукав материної сорочки. Пулчинський здригнувся. Перед його очима на мить виникла інша картина: дитина з такими ж голими пухкими ніжками сидить на руках щасливої матері божої. «О господи…» — прошепотів Пулчинський, затуляючи обличчя руками.
Що було далі, Пулчинський добре не пам’ятав. Він намагався зупинити, умовити когось, але його слів наче не чули. Палаючий хутір перетворивсь на пекло, і все було багряно-червоним, як у пеклі, — земля, дерева, небо. Люди металися серед вогню в червоному одязі, з червоними обличчями, з червоними рушницями. Постріли заглушали зойки, дитячий плач, дзенькіт розбитого скла. Поручик Лукашевич кілька разів гукав «Гура!» На вулиці в рожевому пилу лежала жінка в багряно-чорному одязі. Це була Христина, що вибігла з своєї палаючої клуні. Чиясь випущена зопалу куля не пожаліла й її, вірної католички… І над. усім цим серед пучків іскор, що летіли з пожарища до неба, сяяла спокійно-величною усмішкою непорочна діва, що тримала на закривавлених колінах дитину з голими ніжками.
Нарешті вони вирвалися з цього пекла, залишили позаду догоряючий хутір. Нічна пітьма здавалася рятівною. Йшли швидко, задихаючись, підставляючи розпашілі обличчя свіжому вітрові. Позаду Пулчинського було чути збуджено радісні, хвастливі вигуки. Всі були задоволені — напад удався, вони здобули перемогу, на місці хутора Руток залишаться тільки купки курного попелу. Ніхто не шкодував за вчиненим, ніхто не шепотів молитов. З богом справу було поладнано завчасу — бити українців їх привів сам пан ксьондз…