По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
І пан бог вручив долю польського народу в руки своїх пастирів. Вони, тільки вони могли врятувати поляків, здійснити те, чого не змогли зробити політики, полководці, вчителі, самозвані вожді народні.
Пулчинський, змінивши цієї ночі сутану на мисливську куртку, хрест на автомат, молився палко й несамовито. Він знав, що за його наказом проллється багато крові. Але ксьондз молився не за душі тих, хто стане жертвами його лютої жадоби помсти. Українців він ненавидів дужче, ніж німців, якоюсь особливою, гидливою ненавистю. Для нього це були не люди, а щось мерзенне, гидке — дикі, кровожерні кабани. Вони знову занюхали зручний момент і вгородили свої ікла в ослаблене тіло благородної польської нації. Їх треба безжально знищувати. Пулчинський молився за своїх, за тих, хто із зброєю стояв за його спиною, він прохав пана бога благословити їх на подвиг і дарувати перемогу.
Вогнем і мечем, вогнем і мечем… Жорстокість звичаїв середньовіччя, забобони — релігійні, станові, національні. Не раз палав вогонь на цій землі, не раз лилася кров слов’ян, які забули, що вони брати. І ось до старих, давно забутих образ приєдналися нові. Хто ж в однаково тяжку для поляків і українців годину вихопив з напівзітлілих піхов пощерблену шаблю давньої ворожнечі? Ксьондз Пулчинський відповів би не замислюючись — українці. Петро Карабаш також би не затримався з відповіддю — поляки. Націоналісти схожі один на одного як дві краплі води. Петра Карабаша, Казимира Пулчинського по праву можна назвати рідними братами будь-якого найлютішого гітлерівського людожера, хоч ніхто з них, тим більше гітлерівець, не визнав би такої спорідненості й, можливо, навіть не здогадувався про неї. Але насправді це було так — усі націоналісти, як би вони себе не називали, зліплені з одного тіста. Вони брати по духу.
Нарешті палку молитву було закінчено. Пулчинський підвівся, почепив на груди автомат. Відразу ж до цього наблизився поручик.
— Панотче, люди готові.
— Добре.
— Тих, хто має запальнички, я поставив наперед. Христина каже, що тут попереду є скошене жито. Я думаю, треба взяти снопів. Так швидше загориться…
— Гаразд, пане поручику. Ходімо.
Загін безшумно рушив уперед. По дорозі на скошеному полі набрали снопів.
Хутір виступив назустріч таємничими купами дерев, хлівів, хат. Темрява, тиша теплої літньої ночі.
— От і клуня й хата Калини, — прошепотіла жінка, — Просто перед вами.
— Іди, Христино, ти своє зробила…
Загін зупинився. В темряві, там, куди пішла жінка, дзявкнув був пес, але, впізнавши свого, почав радісно повискувати. Собаки в інших подвір’ях відгукнулися гарчанням, лінивим гавкотом, якийсь пес забігав, дзвенячи кільцем по дроті.
— Холера… — з досадою промовив помічник поручика.
— Дурниці, пане капрал, — заспокоїв його поручик. — Діяти будемо навально. По двоє з кожної групи вишлемо наперед — зняти вартових. Я з своєю групою піду до двору з боку хати, ви, пане капрал, від клуні. Обікласти снопами й підпалити. Стріляти з укрить. Не випускати жодного живим.
— Наказано, — козирнув капрал.
— Панотче, можливо, ви… — нерішуче сказав поручик. — Чи варто так ризикувати? Я залишу вам охорону.
Пулчинський образився: цей офіцерик з АК[2] вважає себе бозна-яким хоробрим і бажав би в останній момент усунути його, щоб привласнити собі лаври перемоги. Але що зробив би цей військовий геній без ксьондза? Хто пішов би за ним?
— Мені не потрібна охорона, пане Лукашевичу. Я повинен бути там, де будуть мої люди.
— В такому разі прошу пана ксьондза бути обережнішим… — незадоволено буркнув поручик.
Поручик Лукашевич думав не лише про лаври. Він одержав недвозначний наказ: спалити хутір Рутки дощенту, перебити не лише озброєних бандерівців, але й усіх жителів від малого до великого. Очевидно, з цього приводу командування АК мало якісь міркування високої політики… Що ж до ксьондза Пулчинського, то він був невиправним ідеалістом і поставив умову — жінок і дітей не чіпати, зайвого не палити. Поручик Лукашевич побоювався, що ксьондз може перешкодити йому повністю виконати таємний наказ. Проте, якщо люди ввійдуть у бойовий азарт, ошаліють, зупинити їх буде важко не лише ксьондзові, але й самому пану богові.
2
АК — Армія Крайова.