Двоє під однією парасолькою

Цитьнув на себе: припини негайно! Тобі тридцять уже! Не уподібнюйся хлопчакам! Завтра зранку — на електричку і в столицю, попишемо там, дозволимо собі певний урбаністичний ухил, і буде це не залишенням колії, а природним її розширенням. Вирішено і підписано!

Так, той папірець із фломастерним написом — “Обережно, небезпека!” — треба підібрати і прикнопити до вхідних дверей на терасу: як напучення всім тим, кого милий друг, дідів онучок, дачною самітністю благодіяти стане.

Жартуємо, намовляємо: ні дід, ні внук в тому, що сталося, не винні.

Хоча цікаво: як це дід уживався з клоном?

Підвівся, заходив на терасі з кутка в куток — добре, що площа дозволяла! — згадував, що приятель про свого предка розповідав. Вадимові зараз однаково, що згадувати — аби лише від сьогоднішнього абстрагуватися. Можна було, звичайно, спати лягти, але відчував: не засне. А валятися без сну — тільки мучитися.

Так що ж дід?

Згадав: хитрий приятель, від’їжджаючи до Москви, відкрив шафочку на терасі, показав ключ, схований під переверненою емальованою квартою, сказав приглушеним голосом:

— Це від другого поверху. Від дідових хоромів. Тільки… — він примружився, як кіт на осонні, — не раджу тобі туди лазити.

— Він що у тебе — Синьою бородою був? — пожартував Вадим. — А там — убиті дружини? Запилені кістяки?

— Не кістяки, але дещо, — таємниче вів далі приятель. — Моя справа попередити, старий, а ти як знаєш.

Вадим не надавав великого значення усій цій облудній загадковості. Приятель його мав славу жартівника, любителя веселих й часом злих розиграшів, без баламутства і блазенства себе не уявляв, за що і цінувався в усіх знайомих, близьких і далеких, компаніях. А людина гарна. Добра, чуйна. А те що жартівник — плюс йому.

Вадим подивився на годинника. Можна, звичайно, поїхати в Москву зараз. Ще не пізно. Отож-то й воно, що не пізно. Чесно кажучи, тут, у зачиненій на могутню засувку дачі, Вадим почувався у безпеці. А на вулиці… І потім: пхатися до станції з чемоданом, на виду в усіх, офіційно визнати поразку. Ні, краще рано-вранці, коли Вони — це перевірено! — сплять без задніх ніг. А справу на вечір знайдено і тим більше цікаву. Дід у приятеля — той про нього багато і часто розповідав, любив старика, — був людиною непростою: до останніх днів своїх працював у цирку. Тільки не артистом, не на манежі під променями прожекторів, а скромно — за лаштунками: слюсарював, теслярував, паяв, лудив. Золоті руки мав, ціни йому в цирку не було. Усе міг створити: від простої жонглерської булави до ракети, що виблискувала хромом, на якій повітряні гімнасти спритність демонструють. Але найчастіше допомагав ілюзіоністам, фокусникам, майстрував їм хитромудрий потайний реквізит: і за їхніми задумами, і сам їх створював. Приятель казав, що після діда на дачі багато що залишилося. Ось і подивимося, проведемо вечорок, тим більше — згадував Вадим — покійний дід антикваріатом цікавився, брав на реставрацію (не за гроші, з цікавості) усілякі старовинні механічні вироби (чи не блоху лєсковську?), а такі речі Вадим любив і цінував. Коли що цікаве знайде — вірив! — у приятеля випросить. Ще один аргумент на користь ранкового від’їзду.