Посмертні записки Піквікського клубу

— Тікати? — скрикнула начальниця, три виховательки, тридцять панн і п’ять служниць. — Тікати? Хто? З ким?

— З вашим другом, Фіц-Маршалем.

— Моїм другом? Я не знаю такої особи.

— Ну тоді з містером Джінглем.

— Ніколи за життя не чула такого прізвища.

— Значить, мене обдурили, й ошукали! — скрикнув містер Піквік. — Я став жертвою змови… і підлої, низької змови. Пошліть у готель „Ангела", мадам, якщо ви мені не вірите. Покличте звідти лакея містера Піквіка благаю вас.

— Це порядна людина, бо в нього є лакей, — шепнула місис Томкінс одній з виховательок.

— На мою думку, місис Томкінс, цей лакей доглядав його, — відповіла вихователька. — Я гадаю, що він божевільний, і то не лакей, а наглядач.

— Мабуть, ви маєте рацію, міс Гвін, — погодилась начальниця. — Пошліть двох служниць у готель, а решта нехай залишається тут захищати нас.

Отже, двох служниць відрядили до готелю „Ангела" шукати містера Семюела Веллера, а решта троє залишились захищати місис Томкінс, трьох виховательок і тридцять вихованок. Містер Піквік сидів у коморі під гроном торбиночок на сендвічі і з усією філософічністю та силою волі, які міг прикликати собі на допомогу, чекав повернення посланців.

Минуло півтори години, доки містер Піквік вийшов на волю й побачив перед собою весь персонал пансіону, містера Семюела Веллера і… старого Вордла з його майбутнім зятем — Трандлем.

— Дорогий мій друже, — кинувся до нього містер Піквік, — з’ясуйте, бога ради, цій леді неймовірне й прикре становище, в якому я опинився. Мій слуга, певно, сказав уже вам про нього. Ствердіть, будьте ласкаві, що я не злодій і не божевільний.

— Все вже з’ясовано й стверджено, мій друже, — відповів містер Вордл, стискуючи праву руку свого приятеля, тоді як містер Трандл стискав йому ліву.

— А хто казав або скаже, що це — неправда, — втрутився містер Веллер, виступаючи наперед, — я назву того брехуном самого. І якщо їх знайдеться цілий десяток, нехай то будуть найміцніші чоловіки, я ладен довести їм, коли шановні леді вийдуть звідси, що вони помиляються. — Виголосивши таке, містер Веллер запально стукнув кулаком об свою долоню й підморгнув до місис Томкінс. Важко описати обурення, з яким начальниця поставилась до самої думки про можливість існування десяти чоловіків у її установі.

Містер Піквік, з’ясувавши частково справу, міг уже піти. Але ні дорогою додому, ні за вечерею він не промовив і слова. Він, здавалося, занімів. Тільки раз, єдиний раз, повернувся він до містера Вордла й спитав:

— Як ви потрапили сюди?

— Ми з Трандлем приїхали на полювання, — пояснив Вордл. — Ми спинилися в цьому готелі і були дуже здивовані, довідавшись від вашого слуги, що й ви тут. Але я дуже радий, що зустрівся з вами. Ми знову зберемось до гурту й дамо Вінклеві змогу визначитись ще раз.