Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— Це, певно, кішка, Сарро, — сказала служниця, звертаючись до когось у домі.
— Киць-киць!
На це ласкаве запрошення ніхто не відповів, і служниця знову зачинила двері.
— Дивно! — сказав до себе містер Піквік. — Очевидно, вони засиділись довше, ніж звичайно. Шкода, що вони обрали для цього саме цю ніч… дуже шкода, — і він обережно підійшов до муру, чекаючи слушного часу, щоб повторити свій сигнал.
Не пробув він там і п’яти хвилин, як сліпуча блискавка розрізала небо, потім гучно вдарив грім, жахливим гуркотом розкотившись у далечінь. Потім блиснула друга блискавка, сліпучіша від першої, і загуркотіло вдруге ще дужче, а тоді линув страшної сили дощ.
Містер Піквік чудово знав, що під час грози дерево— дуже небезпечний сусід. Коло нього одне дерево стояло з правого боку, друге — з лівого, трете — ззаду і четверте — перед ним. Залишившись на цьому місці, він неодмінно впав би жертвою нещасного випадку. А вийшовши на середину саду, він міг потрапити в руки констебля. Разів зо два він пробував перелізти через мур, але тепер він не мав інших підпор, крім тих, якими обдарувала його природа, і тому тільки дістав силу неприємних дряпаків на колінах та стегнах і ввесь упрів.
— Яке жахне становище! — бідкався містер Піквік, спиняючись, щоб витерти лоб після таких вправ. Він глянув на будинок — темний. Вони, певне, повкладались спати. Треба спробувати подати знак ще раз.
Він навшпиньки пройшов намоклою, всипаною гравієм, доріжкою, постукав у двері і, спинивши дух, приклав вухо до дірки в замку. Ніякої відповіді. Дивно. Ще раз! По той бік дверей щось зашаруділо, і чийсь голос спитав:
— Хто там?
„Це не Джоб", — подумав містер Піквік, похапцем притискуючись до стінки. — Це жінка.
Не встиг він додумати до кінця цю свою думку, як над дверима відчинилося вікно і три або чотири жіночі голоси спитали разом:
— Хто стукає?
Містер Піквік боявся й поворухнутись. Було ясно, що весь дім прокинувся. Містер Піквік з усіх сил старався лишатися непомітним, поки вгамується буча, і вирішив зараз же після того перелізти назад або загинути в борні.
Як і всі рішення містера Піквіка, це було найкраще з можливих у таких обставинах, та, на нещастя, воно базувалося на гадці, що дверей удруге не насміляться відчинити. Як же неприємно було йому почути брязкіт ланцюга та засува і побачити, що двері повільно розчиняються дедалі ширше! Він крок по кроку відступав у куток, але присутність його особи заважала відкрити двері на всю широчінь.
— Хто там? — верескнув цілий хор тремтячих голосів, що складався з начальниці пансіону, трьох виховательок, п’яти служниць і тридцяти вихованок, напівроздягнених і в папільйотках.
Звичайно ж, містер Піквік не сказав, хто там, і тоді весь хор заспівав іншої: „Боже, боже, жах який!"
— Куховарко, — промовила начальниця, що обачно стояла позад усіх аж на верху сходів, — куховарко, чому ви не виходите подивитись у сад?
— Вибачте, мадам, я не можу, — відповіла куховарка.
— Що за дурепа, ця куховарка! — гукнули тридцять вихованок.
— Куховарко! — з великою гідністю промовила начальниця, — не сперечайтесь, прошу. Ідіть мені зараз же в сад І подивіться.
Куховарка зайшлася плачем, а одна з служниць підтримала П досить голосним „Сором вам !", за що тут же дістала попередження про звільнення.
— Чуєте, куховарко? — настоювала начальниця, нетерпляче тупаючи ногою.
— Хіба ви не чуєте, добродійко куховарко? — спитали три виховательки.
— Яка безсоромна ця куховарка! — сказали разом тридцять панн.
Підбадьорена цими словами, безталанна куховарка ступила крок чи два наперед і, тримаючи свічку так, що не могла бачити нічого, запевнила, що за дверима нікого нема, і то, безперечно, був вітер. Двері збирались вже зачиняти, коли одна допитлива панна визирнула в шпарку і жахливо зойкнула. Всі позбігалися до дверей знову.
— Що трапилося з міс Смісерс? — спитала начальниця, поки зазначена міс Смісерс заходилась істерикою силою на п’ять механічних дівчат.
— Боже мій! — скрикнули двадцять дев’ять панн, — що з тобою, Смісерс, голубко?
— Чоловік! Чоловік за дверима ! — верещала міс Смісерс.
Почувши це, начальниця, не барячись, побігла до себе в спальню, зачинилася на ключ і, прибравши вигідної пози, впала непритомна. Виховательки, вихованки й служниці кинулись нагору, і ніколи й ніде не було заразом стільки плачу, вищання та зомлінь. Серед цього розруху містер Піквік вийшов з свого притулку.