Посмертні записки Піквікського клубу

Місяць був у повні, але його закривали хмари. Надзвичайно суха ніч була темна — хоч око виколи. Стежки, огорожі, лани, будинки й дерева лежали в густому мороці. Повітря було гаряче й душне. На крайнебі миготіли блискавиці — єдине, що надавало хоч будь-якої різноманітності монотонній темряві, яка повивала все. Не чути було жодного звука, лише коли — не-коли долинало здалека гавкання якогось невгамовного пса.

Вони знайшли будинок, намацали мідну дошку на воротах, обійшли круг муру й спинилися коло тої частини його, що відділяла їх від саду.

— Допоможете мені перелізти й повернетесь до готелю, Сем, — наказав містер Піквік.

— Гаразд, сер.

— І не лягайте, доки я повернуся.

— Звичайно, сер.

— Тепер беріть мене за ногу і, коли я скажу „підіймайте", легенько підніміть мене.

Віддавши ці попередні розпорядження, містер Піквік ухопився за мур і шепнув: „Підіймайте", що й було бездоганно виконано Семом. Чи то тіло його еластичністю своєю не відрізнялось од його розуму, чи то слово „легенько" Сем розумів грубіше, як його пан, та тільки безсмертний джентльмен раптом перелетів через мур і, зламавши три кущі агрусу та один кущ чудових троянд, на весь зріст простягся на землі.

— Ви нічого не ушкодили собі, сер? — голосним шепотом спитав Сем, трохи отямившись від здивування, викликаного таємничим зникненням його пана.

— То ви ушкодили мене, а не я, — відповів зза муру голос містера Піквіка.

— Сподіваюсь, не дуже, сер? — занепокоївся Сем.

— Дурниця. Трохи тільки подряпався. Ідіть мерщій, а то нас можуть викрити.

— Надобраніч, сер!

І вірний слуга навшпиньки відійшов від муру, залишивши містера Піквіка самого.

Випадкове світло блимало то по різних вікнах будинку, то на сходах, показуючи, що пожильці збираються відпочивати. Не бажаючи підходити до дому перед призначеною годиною, містер Піквік скарлючився в кутку біля муру й чекав її наближення.

Таке становище могло змусити підупасти духом багатьох людей. Та містер Піквік не підупав духом і не вагався. Він знав, що наміри його чесні, і цілком звірявся на порядність Джоба. Було, правда, темно, щоб не сказати моторошно, але людина розважлива завжди знайде, про що поміркувати. Містер Піквік доміркувався до дрімоти, коли його розбудив годинник на сусідній церкві, вибивши пів дванадцятої.

„Тепер час" — подумав містер Піквік, обережно зводячись на рівні ноги. Він глянув на будинок. Світло погасло: віконниці були зачинені. Очевидно, всі спали. Він тихенько підсунувся до дверей і ледве чутно постукав. Перечекавши дві-три хвилини й не мавши ніякої відповіді, він постукав удруге вже дужче, а потім і втретє — ще дужче.

На сходах залунали чиїсь кроки, крізь дірку в замку блиснуло світло від свічки, хтось довго морочився з ключем і засувом, І, нарешті, двері відчинились. Двері відчинилися надвір, і в міру того, як ширшав отвір, містер Піквік дедалі щільніше притулявся до стінки. Уявіть собі його здивування, коли, визирнувши з своєї схованки, він побачив, що відчинив йому зовсім не Джоб Тротер, а служниця. Містер Піквік втягнув голову назад із спритністю того чудового мелодраматичного актора Панча, що, лежачи в музичному ящику, чекає на суддю.