Українське письменство

Во сицево бідство лінивий впадаєт, Яко сам о себі Коник ізвіщаєт. Како, рече, поля везді зеленіли, Яко древа сінним листвієм шуміли, Ряснимо тяжелі гроздом виногради, Како гобзовала овощ вертогради, На нивах снопов со множеством класов Боліє било, главнихъ неже власов, І словом сказати, єгда бил час златий Всякому о кормі себі промишляти, — Аз, бідний Коник, во толь плодноє время О собі небрег, безумноє племя, Только по полях і траві зеленій Скача безділено, акиби скаженій. Опосля вітр стал полунощний дути И вслід же мрази наступили люти, Во оних же сніги запали великі, От коїх замерзли скоротечні ріки, Купно же и весь сінокос і поле (Уви мні, біда, злополучна доле!). Сніги заміти силними покрили. Кої сталися яко алявастр біли. Я, бідній, видя, что уже дні злії, Скакну по полях в той край і другії, Зерна не вижду на них ні єдина І пищі ниже бі тогда крохтина. Мні лихо, мятеж, смерть гладна приходит. Мишлю: что ділать? Се мисль мні приводит: Ко трудолюбной біжи, окаянний, Мравії, — от нея будет ти корм данний. Я тако і зділал, пойшол к єя дому, Кой был никогда несвідом никому, Где она зиму мирно провождаєт. Толку во двері — ничто отвіщаєт; Толкал во окно, но знать утружденна Мрава, негли от сна возбужденна, Мало випусти гласа так своєго: «Кто се толкаєт до дому моєго?» — «Мравія, аз есм Коник, — рекл аз, — хладній. К тебі толкаю нині же і гладній. Аз молбу к тебі слезну простираю; Не даждь умріти гладом, умоляю!» Она ж, уви! виді немилості нікій Ко мні являєт на посміх великій: «Со коего ж путі нині, гостю драгій, Наши гобзиши(?) нищетнії праги? Знать, ти в далеку подводу загнанній, Что аж по снігу воспять отосланній!» — «Пожалуй, Мравя, не смійся мні нині; Множає скорблю, не множи кручини. Не бил я нігде нікому в подводі, Но живу собі в любезной свободі». — «На каковой же тогда бил работі, Како люде в кровавом пребивали поті: День і нощ в полях з серпами бивали, На гладну зиму пищу собирали?» — «Бил і я з ними не сходя на ниві, І чтоби били в трудах не ліниві, Сладчайшим гласом співал утружденним, Сидя в покої под листом зеленим». — «А хто піть, тот же скакать уміваєт; (Уви! как мене Мравя осміваєт!) Піл єси в літі гласом пріятнійшим, Пляши ж зимою по снігу мягчишим!» Сіє лінивих бідство постигаєт, Яко сам о собі Коник днесь віщаєт.