Любомир Гузар. Хочу бути Людиною
- Автор: Щоткіна Катерина
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-883-8
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Любомир Гузар. Хочу бути Людиною». Краткое содержание книги:
Кожне зрушення в суспільному житті, кожен сплеск, вихід із соціальної апатії Блаженніший Любомир сприймав із молодечим ентузіазмом, убачаючи в них ознаки близького завершення сорокарічного поневіряння пустелею. Перші проблиски, напевно, він помітив ще в людях, які зібралися вітати папу Івана Павла ІІ — натовпах, які на очах перетворювалися на співтовариство, об’єднане метою і спільним відчуттям дива, що відбувається тут-і-тепер. Величезні простори в Києві та Львові швидко залюднювалися, бо люди збиралися задля спільної мети. Вони виявилися сумісні: римо- і греко-католики, навіть православні, яким хотілося помолитися з папою, і просто цікаві, які прийшли подивитися на «суперзірку», але виявилися всією душею захоплені тим, що відбувається. Потім 2004-го багато з них згадуватимуть цю подію, називаючи її першим пробудженням чогось, що змусило із довірою поставитися до залюдненого майдану. Спокійно прийняти думку про те, що можна — і треба — збиратися разом заради гідної мети. Що «може бути інакше» і що «правда є», є «межі норми», яких слід дотримуватися, а за необхідності — захищати. Слово «гідність» на Помаранчевому Майдані ще не вимовлялося з такою силою, із якою воно пролунало за дев’ять років.
Але була принаймні одна людина, яка рефреном повторювала його в ті яскраві дні.
Це був Любомир Гузар. Саме через призму людської гідності він пропонував сприймати те, що відбувається. Коли політики — і наші, і закордонні — намагалися вивернути український протест навиворіт, представляючи Майдан як мітинг «за Ющенка», тим самим ніби «знижуючи» його пафос, увести те, що відбувається, у зрозумілі й відносно безпечні для них рамки Realpolitik, Гузар говорив про людську гідність, через яку все й почалося. «Людей обдурили — і вони вийшли на Майдан на захист справедливості й своєї гідності», — повторював він у ті дні. Ющенко, на його думку, став для людей символом позитивних цінностей: довіри, справедливості, надії. Люди виходили на вулиці та стояли на майданах не «за Ющенка», а за те, що він для них символізував.
Помаранчеву революцію Гузар сприйняв з ентузіазмом. У ті дні він перебував у Львові (перенесення патріаршої кафедри до Києва ще готувалося) і судив про події переважно за тим, що відбувалося на львівських вулицях і площах. У цих сплесках політичної активності (або, як він підкреслює, не стільки політичної, скільки громадянської) Блаженніший бачив яскраві ознаки й докази духовного зростання. Кожне нове покоління українців у якийсь спосіб виголошувало своє прагнення до свободи — отже, рано чи пізно такий народ знайде вихід із пустелі. До речі, Гузар завжди виправляв інтерв’юерів в «обчисленні майданів»: першою була все-таки студентська «Революція на граніті». Хоча його самого в Україні в той час ще не було, але в цьому «першому Майдані» він бачить важливу віху становлення української незалежності.
«Сірий кардинал Помаранчевої революції» — так називали Гузара в російському реакційному середовищі, попри його фізичну віддаленість від епіцентру подій і виваженість кожного сказаного в ті дні слова. Доводилося бути виваженим, адже для церкви, як і для цілої країни, це був період серйозного випробування на зрілість. Надто легко було захопитися політичною ейфорією і вдатися до прямої підтримки тих чи інших політичних сил або принаймні гасел. Утім, для церкви це не був прийнятний шлях: підтримавши найкраще в людях, вона мала залишитися поза політикою. Для пострадянської ситуації це виявилося не те що непросто — майже неможливо. Життя було політизоване наскрізь. Не кожен учасник Майдану чітко відокремлював своє прагнення до справедливості та образу за виборче шахрайство від політичних гасел і фігури опозиційного кандидата. Для багатьох «підтримати найкраще» означало саме «підтримати Ющенка» — ідея і людина, як і раніше, залишалися нерозривно пов’язаними. Радянські кліше «людино-символів» досі непогано працювали. Тому сформульовані в ті дні звернення і Синоду єпископів УГКЦ, і Всеукраїнської ради церков «голосувати по совісті» і вибирати з кандидатів тих, хто працюватиме на користь України, аналізувати програми й усю попередню діяльність кандидатів на предмет їхньої готовності і здатності провадити проукраїнську політику — усе це тлумачилося критиками та ідеологічними супротивниками абияк. У наелектризованій політичній атмосфері будь-який гук міг бути витлумачений як політичне гасло, що вже казати про заклики читати передвиборчі програми? Хоча з більшої дистанції в цих закликах неможливо знайти нічого «політичного» — лише здоровий глузд. Просто «помаранчева» ситуація провела настільки чітку межу між «українським» і «радянським», що сама ідея вибирати того, хто буде працювати на користь України, ніби пальцем вказувала на конкретного кандидата. Або ще точніше — виключала його опонента.