Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
У свої 25 років М. Ковалевський не тільки член УЦР, але, що найважливіше, — голова Селянської спілки, організації, на яку УПСР спиралася у своїй повсякденній діяльності. Інакше кажучи, Селоспілка — головне і єдине ресурсне джерело партії, яку формально очолював сам М. Грушевський. Певно, саме це обумовлювало надзвичайний вплив лідера організації.
Дослідниця виявила свідчення про те, що партійні товариші звинувачували його у привласненні 5 млн крб. нібито на потреби ЦК УПСР та «ряду інших українських організацій». Усі вони, звичайно, тих грошей в очі не бачили. Урятував Ковалевського, до речі, не ЦК всієї УПСР, а лише ЦК її «лівої» частини. Запевнив усіх, нібито ЦК гроші отримав і пустив їх на «справу впровадження земельного закону»[136], — який, насправді, нещасну «Україну» і зруйнував дощенту.
А проте уже перше систематичне ознайомлення з документами, вміщеними у фундаментальній збірці документів УЦР, відкриває досить дивні, як на нас, речі.
Елементарний підрахунок показує: за весь період діяльності Ради, тобто від березня 1917-го до квітня 1918 р., її лідер та голова М. Грушевський виступив перед її членами аж 162 рази. Беззаперечним лідером тут був В. Винниченко із показником у 171 виступ. Тридцятивосьмирічний Михайло Ткаченко, голова правничої комісії УЦР та голова Українського правничого товариства, за цей час звернувся до членів Ради 161 раз. М. Ковалевський із 110 виступами впевнено посів четверте місце.
У сумі вони говорили більше, ніж усі інші члени УЦР (тобто декілька сотень осіб), разом узяті! Для порівняння: один із соціал-демократичних лідерів Ради, голова Генерального військового комітету С. Петлюра із 71 виступом замикає п’ятірку найактивніших промовців в УЦР. Якщо у випадку Грушевського, Винниченка й Ткаченка такі показники цілком зрозумілі (перший очолював саму організацію, другий був спочатку заступником першого, потім — першим головою уряду та незмінним лідером другої за значенням фракції соціал-демократів, а третій — авторитетний політик з дореволюційним стажем та чи не єдиний фаховий юрист у Раді), то у випадку Ковалевського не все так однозначно.
Під час аналізу конкретних промов М. Ковалевського впадає в очі його крайня, ультрарадикальна позиція у питаннях державного статусу територій, на які УЦР прагнула поширити свою «юрисдикцію», а також у питаннях економічних, соціальних та національних. Після його виступів Рада, як правило, ухвалювала максимально радикальні постанови, її позиція ставала непримиренною, виключала (або значно утруднювала) порозуміння чи то з центральним урядом, чи то з всеросійською та/або місцевою «неукраїнською» демократією.
У цьому сенсі радівські діячі націонал-соціалістичного ґатунку впевнено та послідовно брехали і собі, і своїм прихильникам. Врешті-решт ця брехня мала фатальні для всіх наслідки.
Адже «демократія», за визначенням, не може бути ані «українською», ані «неукраїнською». Вона може бути тільки демократією, тобто загальнообов’язковою для всіх прозорою процедурою ухвалення рішень, і в цьому сенсі національність тієї чи іншої особи (конфесійна, політична, мовна абощо) є лише її, особи, приватною справою. Демократичні норми, правила та процедури існують, власне, лише для того, щоб забезпечити особі можливість вільного та свідомого ідентифікаційного вибору та його максимально повної реалізації.
В цьому контексті ми знову повертаємося до сформульованого вище припущення: М. Ковалевський, відомий своєю близькістю до формально безпартійного голови УЦР, діяв у тісному контакті та в координації з М. Грушевським, щоб підштовхнути членів «великої» ради до такого рішення, якого добивався М. Грушевський, хоча не міг відкрито агітувати за нього і не міг його відкрито підтримати з огляду на загальні політичні міркування. Адже за віком, науковим авторитетом та формальним політичним статусом «Дід» мав зберігати образ діяча, який стоїть «понад чварами», покликаний гармонізувати різнобарвні думки всіх суб’єктів місцевого політичного життя, з одного боку, та «російської» демократії — з другого, а також Києва та Петрограда.
Отже, 28 червня Ковалевський просто з воза запропонував такі методи розв’язання ситуації (оскільки очікуваного рішення Тимчасового уряду не було та й бути не могло):
1. «Ми беремо на себе державну владу».
2. «Ми даємо національним меншостям місця не більше 30% і в Генеральному секретаріаті», тобто 2—3 місця з 12.