Грушевський, Скоропадський, Петлюра

«Д/оброді/й Винниченко вказує на те, що змін в тексті жодних бути не може; або прийняти його в такому виді, як він єсть, або зовсім відкинути; змінити в ньому нічого не можна, бо се єсть остаточна форма, на які погодились обидві сторони. Прохає якомога скоріше сказати своє слово, бо маємо в розпорядженні тільки ½ год., після котрих буде вже пізно. Зараз т. Церетелі, — переконував присутніх один з вождів національно-соціалістичного руху, — чекає одповіді Центральної Ради, щоб по прямому проводу передати текст Універсалу Временному правительству, котре зараз засідає в Петрограді. Якщо ми через півгодини не скажемо свого слова, — записував секретар слова Винниченка, — то на сьогоднішньому засіданні Временного правительства справа ся не буде розглянута і згода буде відсунута на невідомий час, бо сьогодні вночі т. Церетелі виїде до Петрограда і тоді ми мусимо звичайним шляхом вести дальші переговори з Временним правительством. Коли ж ми дамо одповідь зараз, — виклав козир на стіл промовець, — то ще сьогодні вечором буде згода Временного правительства і завтра в газетах одночасно з правительственою декларацією ми зможемо видати свій Універсал. Оголошується перерва на 15 хв.». Кінець цитати.

По завершенні п’ятнадцятихвилинної перерви та коротенького обміну репліками, в якому взяли участь двоє есерів (М. Ковалевський та П. Христюк) та двоє есдеків (В. Винниченко та М. Єреміїв), 114 голосами «за» при 51 «проти» і 23 таких, що утрималися, документ було ухвалено[134].

Тут треба звернути увагу на таку обставину: за день перед тим, а саме 28 червня, Рада ухвалила, що її кількісний склад повинен становити 588 осіб. Рішення на її засіданнях від початку ухвалювалися простою більшістю голосів. Це означало, що для здійснення правочинної ухвали з будь-якого, навіть із «технічного», питання, яке теоретично і практично обходило інтереси найбільших соціальних або національних груп населення (скажімо, про видання чергового накладу «Кобзаря»), необхідно було зібрати 588 : 2 = 294 + 1 = 295 голосів.

Сказати правду, такі дрібниці українських провідників не турбували. Вони діяли поза межами правового простору. Усі рішення УЦР з питань державного будівництва в Україні від початку були нелегітимні і незаконні — як на думку громадян країни, так і на погляд основних світових політичних гравців. Радівські лідери ніколи серйозно не замислювалися ані над наслідками своїх дій, ані про юридичну, політичну або моральну відповідальність перед співгромадянами.

Чи не найяскравіше підтвердження тому — подальший карколомний розвиток подій на пленумі. Слово взяв двадцятип’ятирічний Микола Ковалевський.