Звичайна вдячність
- Автор: Крюгер Уильям Кент
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-40-1
- Переводчик: Оксана Дятел
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Звичайна вдячність». Краткое содержание книги:
Але звичайнісінький хлопчисько у трагічний для його родини час, коли звичний йому світ одномоментно зруйнувався, здавалося б, назавжди, виявив дива розважливості та кмітливості, навчився втрачати і віднаходити, ненавидіти і прощати та пізнав ціну любові.
— Френкі, поїдь до пана Еміля. Аріель зараз там, перекажи, що мені терміново потрібно з нею поговорити.
— А ти не можеш зателефонувати?
— Я телефонувала, проте ніхто не взяв слухавки. Мені потрібно, щоб ти туди поїхав.
— Можна я хоч поїм?
— Звісно, але поквапся.
Почулося рипіння сходинок згори; я озирнувся — Джейк у піжамі спускався до мене:
— Я теж поїду.
— Ні, Джейку, ти потрібен мені тут, — мама пішла в їдальню й узяла зі столу стосик паперу. — Відвези це Бобу Гертвіґу. Він чекає.
Пан Гертвіґ був редактором тижневика «Кур’єр Нью-Бремена».
— Тут список усіх, хто виступатиме сьогодні, — вела мати. — А також нотатки про твір, який написала Аріель, і таке інше. Я мала віддати йому це ще вчора, але якось вилетіло з голови. Йому потрібна ця інформація для статті про святкування.
— Я ліпше поїхав би до Аріель, — відповів брат.
— Ти зробиш так, як я кажу.
Коли мати наказувала, про заперечення вже не йшлося. Звісно, її успіхи з церковним хором та музичними виступами влітку стали майже легендарними, але вона досягла того важкою працею, тримаючи все в тісних шорах. Спроба Джейка закопилити губи і не виконати наказ розтанула під убивчим материним поглядом.
Я знав, що брат був лихий як чорт, і потім скиглитиме й скаржитиметься мені, але зараз на мамине прохання він відповів згодою:
— Добре, м-м-мем.
Ми насипали пластівців і поїхали до кварталу багатіїв. Чудова погода — наче на замовлення до вітань на Четверте липня. Було спекотно, сонце піднялося на небі, обіцяючи погожу днину. Ми їхали старою дорогою Сіблі, потім я повернув праворуч, прямуючи до будинку Брендтів. Залишалося ще півмилі. Джейк поїхав далі вулицею Остін, пан Гертвіґ мешкав саме там. Я озирнувся: брат зупинився і щосили жбурляв каміння в телефонний стовп. Мені здалося, що тієї миті він думав про маму.
Аріель поїхала на «Паккарді», проте коли я під’їхав до будинку Еміля, його там не було. Я підійшов до гаража і зазирнув у вікно. Там стояв чорний «Крайслер», який, здається, так ніколи і не бачив денного світла. Я піднявся сходами веранди і постукав. Ніхто не озвався. Тоді погукав:
— Аріель, містере Брендт!
Жодної відповіді — тож я стояв і не знав, що робити. Зважаючи на материн стан, я чудово розумів: якщо повернуся додому без Аріель, мене з’їдять живцем. Я знову постукав. Якби ж мене почула Лайза. Вона, найімовірніше, знає, де її брат і моя сестра… Спало на думку, що Джейкові таки варто було сюди поїхати, адже знайти спільну мову з Лайзою йому значно простіше. Проте відрядили мене, тому я відчинив скляні двері і зайшов у будинок Брендтів. І тут зі мною трапився один із найдивніших моментів мого життя.
Будинок я знав погано, нишпорив по ньому, як грабіжник. Я прокрався на кухню, значно чистішу й ошатнішу за мамину. Подивився крізь скляні двері кухні на впорядкований сад позаду будинку. Там нікого не було. Повернувся у вітальню і постояв кілька секунд. Варто було б перевірити кімнату, де Аріель працювала над Емілевими мемуарами, але мене дедалі більше переповнювало відчуття, що я порушую межі дозволеного. Я вже зібрався повертатися, тим самим наражаючись на мамин гнів, аж раптом почув дивне бурмотіння в одній із кімнат десь далі по коридору. Таке собі гортанне туркання. Може, у Брендтів десь є пташина в клітці?
— Тут є хтось? — крикнув я.
Туркання на мить припинилося, відповіді не було. Ніжна голубина пісня залунала знову.
Я намагався порівняти її з пташиним переспівом, однак, правду кажучи, ніколи раніше не чув, щоб пташки чи тваринки видавали подібні звуки. Ця таємниця вже цілковито мене захопила, і мені кортіло її розгадати.
Поволі я рушив коридором, крок за кроком нишком скрадаючись до кімнати. Я знав: хоч ферму Брендтів і відремонтували, приміщення було таким же старим, як і наш будинок. Будь-якої миті моя нога могла втрапити на незакріплену дошку, і та завищала б, наче кицька, якій наступили на хвіст. На підлозі лежала красива плетена доріжка зі східним візерунком: голі гілочки кущиків з чорницею. Я йшов навшпиньках по ягідках та гілочках до ледь привідчинених дверей у кінці темного коридору. Зазирнув у шпарину і побачив шматок охайно прибраного ліжка, що стояло біля вікна дальньої стіни. Ранкове світло тонуло в тонких шторах, але ж звідки линув спів? Простяг руку і легенько штовхнув двері.