Звичайна вдячність

Під’їхавши ближче до околиць містечка, Брендт скинув швидкість; вітер вщух, і я запитав:

— Ти збираєшся одружитися з Аріель?

Він не глянув на мене. Зволікання не мало нічого спільного з обережною поведінкою за кермом: це було небажання дивитися мені у вічі.

— Ми не говорили з нею про шлюб, Френкі.

— Ти хочеш з нею одружитися?

— Зараз у нас попереду різні шляхи.

— Навчання?

— Саме так.

— Аріель не хоче їхати до Джульярдської школи.

— Я знаю, вона казала.

— Ти знаєш чому?

— Слухай, Френкі. Я не хочу зараз про це говорити. Це стосується лише мене і твоєї сестри.

— Ти її кохаєш?

Він втупив погляд у дорогу. Я знав, що він не хоче дивитися на мене.

— Вона кохає тебе.

— Френкі, ти й сам не знаєш, про що говориш.

— Вона казала, що любов — штука складна. Але мені все видається простішим. Ви кохаєте одне одного і берете шлюб. От і все.

— Не завжди воно так, Френкі, не завжди, — він був пригнічений, у голосі вчувався відчай.

Коледж був зовсім невеличким, його основною метою було виховання лютеранських священиків. Він славився відмінною музичною програмою та хорошим концертним залом. Саме тут ми і знайшли маму, Аріель і, несподівано для мене, Еміля Брендта. Репетиція добігала кінця, хор, до складу якого входили здебільшого студенти коледжу й містяни, потроху розсіювався. Аріель, мама й Еміль стояли гуртом на сцені, поруч із кабінетним роялем. Я знав, що Еміль погодився акомпанувати хору. Звісно, його участь привертала ще більшу увагу до події, але, з огляду на нещодавні ігри зі смертю, я був упевнений: цю ідею він облишив. Помилився.

Карл стрибнув на сцену, привітався з дядьком та мамою, поцілував сестру в щоку і запитав:

— Усе готово?

— Ви йдіть собі, — сказала мати. — Я сама відвезу Еміля додому.

Карл узяв руку Аріель і допоміг спуститися зі сцени. Ми стояли в проході між рядами. Минаючи нас, він сказав:

— Що ж, хлопці, додому дійдете й самі.

Мама і пан Брендт залишилися на сцені вдвох, я відчув — вона хоче позбутися синів і зостатися з Емілем наодинці. На ній були бавовняні штани, з-під синьої джинсової сорочки виднілася біла майка. Кінці сорочки вона зав’язала на талії, як Джуді Ґарленд у стрічці про творчих людей.

— Френку, — драматично почала вона, — якщо ви хочете дістатися додому засвітла, час вирушати.

Без жодного писку заперечення Джейк повернувся й пішов до виходу. Світло потроху згасало, зал огортала темрява. Я ще трохи повагався, передчуваючи, що справу в залі поки до кінця не доведено.

— Френку, сміливіше, — крикнула зі сцени мати.

Я побрів до брата, який чекав у вестибюлі. Горіло лише кілька лампочок. Джейк сказав:

— Мені треба до вбиральні.

— Туди, — відповів я йому. — Чекаю на тебе.

Двері в зал були відчинені, а акустика там була пречудова. Мати й Еміль, цілковито захоплені розмовою, хоч і сиділи на сцені, але у вестибюлі я прекрасно чув, про що йшлося.