Проект «Україна»: Архітектори, виконроби, робітники. Тексти
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-7945-9, 978-966-03-8902-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Проект «Україна»: Архітектори, виконроби, робітники. Тексти». Краткое содержание книги:
— реактивні темпи розвалу Східного фронту;
— втечу УНР з табору переможців І Світової війни, перехід до табору переможених;
— радикальну (але швидкоплинну) підтримку селянством як Центральної Ради, так і проголошеної нею УНР, яка, згідно із міфологічними селянськими уявленнями одна тільки і могла раз і назавжди гарантувати їм право на земельну власність.
Принагідно зауважимо на унікальності (в поганому сенсі цього слова) українського досвіду: чи не вперше в історії модерної Європи державу проголосила громадська організація, а не легітимні Установчі збори (типу Континентального конгресу США).
Саме українське село зіграло недовгу роль бурхливого мобілізаційного ресурсу українського націонал-соціалізму, який уособлювали карликові Українська партія соціалістів-революціонерів (М. Грушевський) та Українська соціал-демократична робітнича партія (Володимир Винниченко).
Як такий мобілізаційний ресурс не могли виступити інші соціальні та національні групи населення 9 південно-західних російських губерній. Так, польські політичні партії та польська громада в цілому не могла підтримати курс М. Грушевського, курс українських націонал-соціалістичних партій, курс УЦР та УНР тому, що впродовж попередньої історичної епохи послідовно обстоювали правовий принцип відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 р. Від 1863 р. «метою боротьби» патріотичного польського політикуму було створення «Сполучених Польщі, Литви і Русі без жодної гегемонії з цих трьох націй» із застереженням, що надається «литвинам і русинам цілковита свобода залишатися в зв’язку з Польщею або ж розпоряджатися собою за власною волею»[50].
Російські політичні партії та російськомовна частина населення (крім, хіба, більшовиків) не могли підтримати вищезазначений курс тому, що підтримували територіальну та державну цілісність Росії, її реформування через інститут Всеросійських Установчих зборів. Більшовики не могли підтримати цей курс тому, що виступали в принципі проти існування будь-яких національних держав, проводили курс на розпалювання так званої «всесвітньої соціалістичної революції», тобто людської різанини у всесвітньому масштабі.
Підтримали політичну лінію Михайла Грушевського лише деякі представники деяких єврейських соціалістичних груп сіоністського спрямування. Основним їх мотивом було справедливе прагнення забезпечити елементарні громадянські права євреям в країнах проживання. Отже, вони надали політичну підтримку УЦР саме з огляду на цю обставину, а також в обмін на контраверсійне зобов’язання УЦР підтримати створення незалежної єврейської держави в Палестині. Останнє, між іншим, зовнішніх партнерів голови УЦР цілком влаштовувало, оскільки об’єктивно шкодило британським інтересам на Ближньому Сході, отже, було на руку країнам Почвірного союзу.
Доктринальні погляди М. Грушевського в царині державного переустрою Росії
Останні за часом серйозні дослідження свідчать: основними ідеями в сфері державного будівництва, якими керувався голова УЦР на рівні публічної риторики, були наступні:
— провідником національного відродження є український інтелігент,
— безперервність історичного буття українського народу є доконаним фактом,
— «істотною домінантою», яка визначає «динаміку національного відродження», є «українська національна ідея».
Сам М. Грушевський вичерпного несуперечливого визначення дефініції «українська національна ідея» так і не сформулював — чи то за браком часу, чи то за відсутністю потреби. Натомість він «науково обґрунтував» інше поняття — «національна свідомість», як «духовний фундамент», на якому «здійснюється національне відродження». А «вирішальним контрапунктом, що сформулював і науково обгрунтував методологічні основи національного відродження в Україні, стала історична схема М. Грушевського»[51]. На думку Грушевського-науковця, в самій історії «діють три основні групи чинників: «народ, територія і культура, що свідчить про поліфакторність історії». При цьому він вбачав «основу історії народу в традиціях та культурі, які акумулюють в собі основні вартості»[52], а саму культуру — «одним з найбільш стабільних чинників історичного прогресу». Із таких аксіоматичних тверджень цілком логічно випливав наступний висновок — основними завданнями національного руху повинні бути формування національної свідомості; поширення видавничої справи; засвоєння мови; створення національної школи; поширення освіти; розвиток літератури та літературного процесу[53].
50
Дильонгова Г. Історія Польщі. 1795—1990. Київ, Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 237 с. – С. 54.
51
Валіон О. М. Роль М. Грушевського у національно-культурному відродженні українського народу (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.): Дис. … канд. іст. наук: Тернопільський держ. педагогічний ун-т ім. Володимира Гнатюка. – Т., 2003. – С. 9, 15.
52
Будз В. П. Філософія історії Михайла Грушевського… – С. 11, 16.
53
Валіон О. М. Вказ праця… – С. 15.